Улугбек поклав щоку на долоню й опустив очi.
– Вибач, Бек, – сказав Валера.
– Це правда, – сказав Улугбек.
– Зате «демократiя», – скривився Валера. – Вiльний ринок. Як тепер, коли Грiнiнвест хоче нас зiгнати. Знаєте, я й далi цiкавлюся своєю с-соцiальною iс-сторiєю. Так от, – Валера рвучко струснув головою, язик не слухався його на окремих сполученнях звукiв. – Я двадцять рокiв бачу в рiзних зонах ту саму iсторiю. Спершу народ має право на протести. Демократiя. Але! – вказiвним пальцем Валера намалював у повiтрi знак оклику, – треба поважати правопорядок. Протести мають бути мирними. У дрiбних справах це часом працює. Але де замiшанi великi грошi – та хоч мiльйон людей виходь на вулицi, ххахх, а капiтал гне своєї. Результат? Протести перестають бути мирними. Як у нас на Подолi. I зразу – все, ми бiльше не народ, який має право на протести. Ххухх там! Тепер ми порушники правопорядку. Якщо блеквотери не впораються сльозогiнним газом – приженуть гелiкоптери, а то й бомбардуватимуть. А хто бореться далi – вороги свободи. Хто не бореться – цивiльнi жертви.
– Дезертирувати нема куди, – сказав я.
Валера кивнув i без паузи продовжив:
– I знаєте, що найбiльше бiсить? Такi прекраснi поняття – свобода, демократiя – захопили та привласнили для боротьби з ними-таки, зi свободою та демократiєю. Цi два поняття перетворили на пiдпорки для третього: вiльний ринок. I тепер якщо ти чиниш опiр ринку – ти чиниш опiр свободi й демократiї, ххахх.
Улугбек схрестив на столi руки й лiг на них скронею, обличчям до дверей.
– Зате у нас виходить, – сказав я.
– Що? – зiтхнув Валера.
– Чинити опiр. Гляньте, як вiдтiснили Грiнiнвест.
– Поки що.
– Валера, спершу ви казали, що ми тiльки вiдтягуємо час. А тепер, дивiться – ми самi пiшли в наступ.
– Це i є вiдтягування часу, – скривився Валера.
– О-о, бачу, кухоннi фiлософи нафiлософувалися добряче, – почув я вiд дверей.
Ми з Валерою повернули голови. Прийшла з роботи моя Умка.
Її батько пiдняв голову:
– Ми не тiльки кухоннi, – заперечив вiн, затинаючись. – Ми ще й вуличнi.
– Так, так, – усмiхнулась Умiда.
– Та й не такi вже п'янi, – сказав Валера. – Чула б ти, якi ми теми обговорювали.
– Кiнець чула.
– Якби були п'янi, ми б такi слова навiть вимовити не могли, – ретельно вимовив Валера.
– Ик! – зiпсував усе я.
Умiда засмiялася.
Тiєї ночi я вирiшив, що лiзти на четвертий поверх по вiкнах п'яному не варто. До рiшення долучилося й те, що Умка повернулася з роботи пiзно, а до sex room ми потрапили й зовсiм пiзно. Вранцi я встав затемна, тихо вдягнувся, сiв на ліжко, нахилився i притулився щокою до щоки Умiди. Вона обiйняла мене худенькою рукою:
– До сьогоднi, – ледь пiдвелася, щоб поцiлувати мене в губи, i я побiг на першу маршрутку.
Доїхати до Борщагiвки вчасно не встиг. Бiля кiоску стояла вантажiвка з вiдчиненими заднiми дверцятами. Металевi дверi кiоску теж були вiдчиненi навстiж. Алiк у кросiвках i спортивному костюмi бiгав iз лотками хлiба. Його лисе тiм'я блищало вiд поту.
– Антон, маму твою! – хекнув вiн i побiг по наступний лоток.
– Алiк, вибачте.
Вiн махнув рукою через плече, вiдвернувся i згрiб наступний лоток.
– Я не вдома ночував. Не встиг.
– А менi що, – на ходу хекнув власник.
Вiн прогнувся назад, тримаючи лоток перед собою на рiвнi грудей, пiд кутом вгору, впираючись у черевце.
– Бери наступний, – кинув менi через плече, заходячи в кiоск.
Я взявся надто рiзко, загнав у долоню скалку з защербленої дошки лотка, але зцiпив зуби й не зупинявся.
– Ще десять хвилин, – Алiк глянув на зап'ясток, у нього там був старомодний електронний годинник.
Я прискорився, бiгав туди й назад. Розвантажувати вдвох ми не могли, бо заважали б один одному у вузьких дверях. Алiк тiльки пiдсував наступнi лотки менi до краю машини.
Водiй вантажiвки, лiниво спершись лiктем об переднє крило, читав паперову газету й не дивився на нас.
– Ще п'ять лоткiв, – сказав Алiк. – Встигаємо.
Коли машина поїхала, спiтнiлий власник кiоску сiв на бровку за кiоском:
– У них же таймери в машинах стоять, навiть не домовишся з водiєм. А якби я не пробiгав поруч? Платив би за простiй неустойку бiльшу, нiж твоя мiсячна зарплатня.
– Вибачте.
– Таке. Головне, що встигли.
Алiк узявся однiєю рукою над черевцем, iншою за поперек:
– Уфф. Уже й не треба бiгати сьогоднi. Набiгався.
– Вибачте.
– Та нiчого. Бiльше так не роби.
I вiн, трохи горблячись i продовжуючи триматися правою рукою за груди, лiвою за спину, побрiв у двори.
Продавщиця Надя, жiнка рокiв сорока п'яти з фарбованими бiлими кучерями, того дня теж запiзнилася, тож я годину продавав хлiб замiсть неї.
– Тiльки ж не кажи Алiку, – попросила Надя.
– Та ясно.
– Бо вчора й позавчора бурчав, що я запiзнилася. Так нiби я йому рабиня, – квохкала продавщиця. – Понаїхали тут i зайняли все. Тепер я мушу на них працювати.
Я мовчки перемiщував хлiб з глибини лоткiв ближче до неї.
– Чурки неруськi, – закiнчила думку Надя.
Пiсля роботи я пiшов на Подiл пiшки. Умка сьогоднi мала прийти рано, й по дорозi я помічав, як тут i там паличка, на яку я досi й не звертав уваги, вкрилася листям. Хтось висадив вишнi на даху нежилої п'ятиповерхiвки, в якiй провалилися перекриття мiж поверхами. Тепер будинок облямовувала бiло-рожева хмара: вишнi цвiли. На балконах, за якими зяяли чорнi дiри незасклених вiкон, росла трава й подекуди кущi. Внизу, мiж стiною будинку i тротуаром, iз трiщини тягнулися блiдо-зеленi пагони.
Я зупинився перед рядком бабусь, якi торгували на тротуарi. Вони сидiли на ящиках, у застiбнутих коричневих i сiрих пальтах, у теплих хустках, ще у валянках i калошах – за iнерцiєю пiсля холодного бруду березня та рiдкої грязюки квiтня. Одна з бабусь продавала хворобливо-жовтi нарциси, вирощенi, мабуть, пiд багатоповерхiвкою на метрi землi, який вона голiруч очистила вiд битого скла й уламкiв цегли.
– По чому вашi квiточки?
– Десять копiйок! – вигукнула бабуся, пiднявши на мене свiтло-сiрi очi. – Отут двадцять штук – два рублi!
Не встаючи з ящика, вона нахилилася до бiлого пластмасового вiдра, взяла в кулак щiльний пучок квiтiв i пiдняла до мене. У вiдрi лишалося вп'ятеро бiльше нарцисiв, кожен на окремому тонкому стеблi. Квiти стояли, сантиметрiв на двадцять зануренi у воду.
– Два долари? – перепитав я. – Нових?
– Нi! Старих! – вигукнула бабуся. – Два рублi!
Це було так мало, що я звiв брови й хитнув головою, думаючи, що не розумiю.
– Двадцять штук – два рублi! Я так вiддаю, бо вже не можу стояти! Палку поклала, а сама сиджу!
Бiля бабусi на землi лежав костур. Тепер я бачив, що, сидячи на ящику, одну ногу вона тримала перед собою прямо.
– А як ще стiльки ж, буде чотири старих долари?
– Чотири рублi, так!
– То дайте на чотири.
Я дiстав п'ять нових центiв. Це було як п'ять старих доларiв, до грошової реформи.
– Хай буде так, – подав бабусi.
– Дати ще на рубель? – не зрозумiла вона.
– Нi, нi. Просто не треба здачi.
– Добре, – бабуся зашарiлась i опустила голову.
Я стиснув товстий пучок нарцисiв i поспiшив геть.
Квiти подарував Умiдi.
Злiва мене затисла огрядна жiнка, справа я вiдчував гаряче тепло п'ятдесятилiтнього дядька. Вiд нього несло перегаром, з-пiд пахви – пронизливо-кислим запахом поту. Дядько пiдняв руку, тримаючись за поручень над головою. На темнiй футболцi виднiла ще темнiша мокра пляма.
Маршрутка стояла в заторi на Глибочицькій, за трамваєм. Смуги праворуч i лiворуч теж стояли, бо трамвай ширший за машину, а їхали ми мiжряддям базару. Мiкроавтобус iнодi з гарчанням просувався на метр уперед i знову ледь не впирався бампером у трамвай. З колонок, вмонтованих у стелю, звучав гангста-шансон.