– Що ви робите! – пролунав жiночий крик iз заднього ряду.
– Людей давлять! – гукнула iнша жiнка.
– Убивають! – заверещала перша.
Щоб не дивитися на бульдозерний нiж i не ступити назад, я пiдняв погляд i побачив за ґратами та товстим склом обличчя оператора бульдозера. Це був чоловiк із запалими щоками, рокiв п'ятдесяти, й вiн мав невпевнений вигляд. Коли бульдозерист скривився, щосили торсаючи важiль, у його ротi блиснули золотi зуби, i я зрозумiв, що бульдозерист – арник, як i ми. Махина затремтiла i стала на мiсцi, водiй у своїй кабiнi над нами знизав плечима. Бульдозер продовжував двигтiти на холостих. Це ж треба, подумав я, вийшло.
I тут почув лопотiння брезенту й тупiт нiг. Обходячи бульдозер з обох бокiв, на нас пiшли молодi чоловiки в цивiльному, i я розумiв, що й вони теж – арники, як i ми, як i бульдозеристи. Чоловiки не знали, що робити, вони пiдбiгли до нас i стали, у одних обличчя розгубленi, iншi ховали нiяковiсть за нахабною насмiшкуватiстю. Один став навпроти мене i сплюнув менi пiд ноги. Це був накачаний юнак, стрижена русяво-рудувата голова, ластовиння на обличчi – й менi здалося, що я його знаю.
– Ти з Борщаги! – гукнув я йому.
Вiн здригнувся i втупився у мене, i я впiзнав його.
– Як ти можеш?
Веснянкуватий вiдвiв погляд.
– Чого стоїте? – гавкнув чоловiк, який пiдiйшов з боку машини. – Розривайте!
Вiн був кремезнiший за решту i старший – рокiв пiд сорок. I найбiльш упевнений. Очевидно, бригадир. Вiн подав приклад – пiдiйшов з краю ряду й шарпнув худорлявого пiдлiтка. Той скрикнув вiд болю й вiдпустив сусiда. Бригадир, не глянувши на хлопця, взявся за наступного в ряду.
– Рятуйте! – заверещала жiнка ззаду.
– Давайте! – крикнув бригадир своїм.
Жiнка з другого ряду пробувала завадити йому, але двоє качкiв пiдскочили та стали через голови пiдлiткiв вiдпихати руки жiнки, поки бригадир розривав наш ряд.
– Не дурiйте! – сказав бригадир. – Все одно ми пройдемо.
Пiд прикриттям двох пiдлеглих вiн пiдходив з правого боку дедалi ближче до мене.
– Майте совiсть! – почув я голос Бека. – Ви ж такi, як ми!
Чоловiки ховали очi, проте робили своє. Вони розхитували й шарпали, але, видно, не так сильно, як бригадир, бо не могли розiрвати ряд. Бригадир пiдiйшов до Наомi, i я розкрив замок своїх рук, щоб вiн не зробив їй надто боляче. Наомi м'яко вiдiрвалася вiд мене. Я знову склав пальцi рук у замок, i тут кремезний шарпнув мене. Я скрикнув, вiдчувши, як сухожилля пiд лiктем напнулось об руку Iгоря. Бригадир шарпнув iще раз, я знову скрикнув i ледь послабив замок. Пiдлеглi прикривали кремезного, вiдтiсняючи вiд нього жiнок iз другого ряду та наших хлопцiв, яких кремезний вiдiрвав вiд ряду ранiше. Бригадир шарпнув мене втретє, замок моїх пальцiв, як я й готувався, розiрвався – й рука вислизнула з-пiд лiктя Iгоря. Для годиться я став тицятись у качкiв, якi тепер вiдтискали й мене вiд бригадира, поки той вiдривав вiд ряду Iгоря. Кожен iз накачаних чоловiкiв був на голову вищий за мене, всi вони були ширшi за наших хлопцiв i значно сильнiшi. Качки навiть не дуже боронилися, лише вмiло прикривалися та вiдштовхували, й було ясно, наскiльки вони тренованiшi за нас.
Я почув клацання – бульдозерист знову вмикав передачу, щоб пустити машину вперед. Улугбек сам вийшов iз ряду й пiшов пiд таран, пiдняв руки над головою й зiмкнув їх над стрiлою. Двоє качкiв пiдскочили й вiддерли його руки. Вони навiть не намагалися вдарити його чи скрутити. Просто попiд руки пiдняли Улугбека, так що його ноги трiшки не дiставали до землi, й вiднесли старого набiк.
– Гань-ба! Гань-ба! – скандували їм услiд нашi.
– Мудаки! – крикнув Iгор. – Ви ж на жирiкiв працюєте!
– Всi на жирiкiв працюють, – пробурчав один iз качкiв.
Я побачив, що вiдтіснена Наомi тримає вiдеокамеру в руцi, пiдтримуючи себе iншою за зап'ясток. Мабуть, десь там на хмарочосi Гостинного двору сидить i вiльна преса, згадав я, кинувся помiж качкiв до бульдозера, застрибнув на стрiлу тарана й повис на нiй, тримаючись руками, пiдiгнувши ноги i ставши на верхнiй край бульдозерного ножа. Я притулився щокою до металевої стрiли i здивувався, бо вона виявилась дуже холодною. Бульдозер здригнувся так, що ледь не струсив мене пiд нiж вiдвалу, i став.
Двоє качкiв пiдскочили й потягли мене за ноги. Я обхопив рукою металевий трос на стрiлi й повис. Одна нога висковзнула з рук супротивника, я сперся нею об верх ножа вiдвалу, це дало менi важiль, i я почав брикати iншою ногою, поки i її вiдпустили.
Бригадир демонстративно зiтхнув i без поспiху пiшов у мiй бiк. Вiн кивнув до одного з пiдлеглих:
– Тримай ноги.
Той, закриваючи рукою обличчя, щоб я, бува, не вдарив, пiдскочив i обiйняв мене за обидва колiна. Я побачив, що це веснянкуватий:
– Чувак! Я теж iз Борщаги! – брикався я, але вiн схопив мiцно. – Я ж тобi хлiб продавав! Ти з сином був! Малим, рокiв п'ять! Як ти можеш! Ти ж не жирiк!
Веснянкуватий вiдвертав обличчя, але ноги не вiдпускав. Бригадир, якого пiдлеглi прикривали вiд решти наших, пiдiйшов упритул до мене. Я злякався, бо вiн зовсiм не здавався роздратованим. Вiн просто виконував свою роботу. Бригадир пiднявся до мене i став згори на нiж вiдвалу, мiцно вперся розставленими ногами об нього, а спиною – об корпус бульдозера. Зафiксувався, взяв мене лiвою рукою за плечi, а правою почав методично, короткими ударами, бити знизу в живiт:
– Ну що ти! – видихнув вiн з ударом. – Як маленький! Що за! Дитячий! Садок! – хекав бригадир, щоразу засаджуючи кулаком пiд дих. – Все одно! Ви програєте! Все! Одно! Ми! Пройдемо! Ти сам! Це! Знаєш! Ну що ти! Як маленький! Що! Ти! Як! Маленький! Пускай! Пускай! Отак! Молодець! – бригадир збився з дихання, але спустився з бульдозера тiльки слiдом за мною.
– Так не хочеться вставати, так не хочеться нiкуди йти, – я натягнув ковдру до пiдборiддя, лежачи на спинi. Умiда погладила мене долонею по чолу. Вона лежала на лiвому боцi, підперши голову рукою. Одну голу ногу Умiда поклала менi на живiт, iншу притиснула до мого стегна.
Я витяг з-пiд ковдри руку й поплескав по стосу книжок, якi замiняли нiжку лiжка:
– Хочу, щоб можна було лишатися тут. Ночувати з тобою. Вранцi спати, притулившись отак, – я повернувся обличчям до неї, ми обiйнялись i притулилися животом до живота. Гола шкiра до голої шкiри.
– Так буде незручно, – засмiялась Умiда й поцiлувала мене в губи.
– Тодi ти спи, як тобi зручно, а я згорнуся навколо. Щоб торкатися всiм тiлом.
Вона провела долонею по моїй щоцi:
– Нiчого, колись так буде.
Голос Умiди був нiжний, але непереконливий. Я присунувся ближче, обiйняв i притулився щокою до її щоки, щоб Умка не бачила моїх очей. Дивився за її плече на потертi жовто-коричневi шпалери i думав, що все-таки ночувати з нею я б хотiв не тут. Сутенiло. Через двi години я мусив iти на останню маршрутку на Борщагiвку.
– Не завжди тобi буде на шосту ранку в iнший кiнець мiста, – вона гладила мене ззаду по шиї.
Так. Досить. Зараз ми тут i поруч. Я вiдсунувся назад i дуже серйозно зазирнув їй в очi:
– Я часом думаю, – насупився я. – Ось ми такi iнтелектуальнi створiння, правда? А одна з найбiльших радостей у життi – це зробити отак!
Я просунув руку пiд ковдру i стиснув її сiдницю. Половинка була несподiвано й приємно прохолодна, вона iдеально вмiщалася за формою й розмiром у розкриту долоню. Умiда хихикнула i стиснула мене так само, мiцно, тiльки її рука, звичайно, була значно менша за мою.
– А почнеш забагато думати – супиш брови, стискаєш зуби, – закiнчив думку я. – Курт Воннегут написав книжку, де люди еволюцiонують у щось на кшталт морських котикiв. Iз меншими мiзками. Стають щасливiшi.
– Ти сам як той котик, – усмiхнулась Умiда.
– Тюлень, – я вiдкинувся на спину i став плескати вiдкритими долонями, зображуючи ласти: – Ав-ав-ав-ав-ав!
Умка тицьнулась обличчям менi в бiк:
– А я мрiю, щоб можна було взагалi на тиждень зникнути вдвох.