Ми пройшли лiворуч. Мiж чавунних колон однiєї з арок висiла дитяча гойдалка на шнурках.
– Краще туди, – Умiда показала рукою вперед, – подалi вбiк, перш нiж повертатися на вулицю. Якщо треба – можна перечекати мiж сараїв чи забiгти до пiд'їзду. Нашi домовились повiдчиняти всi ворота, пiд'їзди, пiдвали. Ясно?
Ми знов повернули лiворуч i пройшли мiж широко розчинених фарбованих у чорне залiзних ворiтниць. Краї крiпилися до кiлець, забитих усерединi арки мiж цеглою в стiни.
– Знов Ярославська, – сказала Умiда, коли ми вийшли. – Бачите, мiж арками – виноград. Це орiєнтир. Можна з дворiв не повертатися на Ярославську, а вийти на Волоську. Можна i праворуч, на Нижнiй Вал – але якщо бляки йтимуть за нами, то з Валiв. Туди бiгти не треба.
– Тому не панiкувати, щоб не помилитись, – повторив я попередню настанову Умiди. Всерединi у мене щось неприємно вiбрувало, живiт втягнувся.
Ми втрьох повернулися на Межигiрську та приєдналися до решти людей, що поспiшали в бiк Контрактової. Весь iнструктаж забрав двi хвилини.
Забудовники явно готувалися до проблем. Котлован мiж Спаською та роздiльною стiною виявився обгороджений нашвидкуруч зведеним парканом заввишки метра два, з гофрованого лискучо-сiрого листового залiза. Роль опор виконували конструкцiї з арматурин у виглядi перевернутої Т, які просто стояли на землi.
Кiлькадесят мешканцiв сламiв уже були на мiсцi. Ми не могли бачити з землi, що за парканом. Двоє хлопцiв пiдняли третього, тримаючи за литки, той спирався на їхнi плечi, тодi рiзко став на повен зрiст i присiв назад, перш нiж утратив рiвновагу. Його опустили на землю.
– Братки, – сказав хлопець, вiдновлюючи дихання, яке збилося вiд рiзкого руху.
– Скiльки? – запитав один з тих, що пiднiмали його.
– Двадцять, – вiн швидко вдихнув i видихнув. – Може, тридцять.
– Тю.
Ми почули свист пневматики, навскiс лiворуч вiд нас вiдчинилися ворота КПП, з них виїхала крита брезентом вантажiвка, з гарчанням набрала швидкiсть, щоб тут-таки загальмувати бiля ворiт у тимчасовому парканi. З вантажiвки сипонули, гупаючи берцами по розбитому ґрунту, накачанi чоловiки. Вони були в оранжевих накидках будiвельникiв i в оранжевих пластмасових касках. Жерстянi ворота розчинились, i псевдобудiвельники рушили всередину. Вантажiвка, що їх привезла, розвернулась i вже рiзко набирала швидкiсть, поспiшаючи назад у зелену зону. Головного братка я впiзнав, це був знайомий моєму животу бригадир. Вiн нагадував мускулястого накачаного стероїдами бiлого щура з гидко гладкою шкiрою. Я пошукав поглядом веснянкуватого сусiда з Борщаги, але не знайшов.
– Гiп! Гiп! Гiп! – почув я над правим вухом, i повз мене вже бiгли нашi хлопцi. Порiвняно з качками забудовника нашi були на загал дрiбнiшi, у частини обличчя були закритi нашийними хустками.
– Коля, назад! – почув я зойк жiнки бiля себе, голос був дзвiнкий та чистий, я на півсекунди повернув голову – i впiзнав квадратну жiнку, це вона в Кожум'яках спiвала, розвiшуючи бiлизну. Один iз пiдлiткiв, почувши її зойк, зашпортався на бiгу, не впав, пригальмував, обернувся, натягнув хустку вище пiд очi й побiг далi.
– Налiтай, пацани! – крикнув Коля, обганяючи iнших, i поки братки не встигли зачинити бляшанi ворота за собою, з десяток хлопцiв опинилися поруч.
– Вали їх! – почув я знайомий бас, i серед молодi побачив бородатого Iгоря.
Хлопцi кинулися на качкiв у воротах, але тих було бiльше, й качки вiдтіснили наших i замкнули ворота за собою. Нашi розсипалися вздовж паркану, я не витримав i теж побiг уперед, а першi хлопцi вже хапалися за секцiї, щоб тягнути їх на себе.
– Обережно, краї! – почув я за секунду за того, як схопив секцiю разом iз маленьким хлопцем, нi, то була дiвчина з закритим обличчям. – Ай! – скрикнула вона, i я теж вiдчув бiль i встиг вiдпустити лист металу.
Я глянув собi на долонi, посерединi їх перетинав неглибокий кривий порiз. Секцiї з листового металу мали вгорi зазубрини. Ми з дiвчиною в шийнiй хустцi розгублено стали попiд парканом, не знаючи, що робити далi.
Тим часом десяток наших напирали на ворота поруч. Братки зсередини стримували їх.
– Розiйдись! – гукнув один iз хлопцiв тим, хто стояв перед воротами.
Вiн iз двома iншими нiс довгу iржаву трубу, на кiнцi якої тримався на болтах дорожнiй знак «зупинку заборонено». Ще кiлька наших зрозумiли задум i вхопили трубу. Її кiнець, разом зi знаком, просунули пiд бляшанi ворота, я пiдбiг, нахилився по трубу й бачив, як братки забудовника вiдстрибують, щоб їх не вдарило по ногах. Знак «зупинку заборонено» на трубi нагадував лезо алебарди на кiнцi довгого древка. Ми просунули трубу на метр, уперли з того боку кiнцем у землю, пiдважили – й ворота знялися з петель i подалися на нас пiд вагою качкiв, якi напирали зсередини. Трубу пiд вагою ворiт i людей боляче рвонуло з рук, перш нiж я встиг її вiдпустити. Я вiдстрибнув, щоб труба, падаючи, не вдарисла по нозi.
– Так їх! – i нашi проскакували крiзь ворота всередину, братки намагалися ловити їх, але нашi виявилися вертляві й висмикували одне одного, якщо хтось потрапляв до рук качкiв. Братки забудовника розгубилися, й молодь розбiглася всерединi по периметру.
Я вiдстав i глянув на свої долонi. Шкiру потягнуло при падiннi труби, долонi тепер пекло, на порiзах лишилась iржа вiд труби, але я подумав, що маю щеплення вiд правцю. На вiдмiну вiд бiльшостi арникiв. Я роззирнувся й пiдняв з землi шматок товстого пакувального полiетилену, витер об штанину, обмотав полiетиленом шкiру й бiльше не думав про бруд.
Я пiдняв очi, шукаючи, куди застосувати себе тепер, i побачив, що пiдтягнулися запрошенi журналiсти. Молодцi, устиг подумати я, не побоялися перейти через стiну. Кiлька операторiв бiгали з камерами, двоє чи троє фотографiв навiть опинилися всерединi за парканом, бiля котловану. Журналісти, які щойно прибули, похапцем розпаковувались, вони бачили, що обiцянi яскравi кадри будуть, лиш треба не пропустити, поки все не скiнчилось. Я побiг уздовж паркану.
Нашi хлопцi, а тепер i дiвчата розбiглися по периметру котлована, вони валили паркан зсередини, вже не тягнучи на себе, а просто навалюючись усiм тiлом i витискаючи секцiї одну по однiй назовнi, й металевi прямокутники падали легко, разом iз не закопаними в землю анти-Т-подiбними опорами. Жiнки, лiтнi чоловiки й тi, хто виявився повільнішим, як от я, обережно допомагали ззовнi, дотягуючи своєю вагою секцiї, якi нахиляли на нас хлопцi й дiвчата з iншого боку.
Здавалося, братки зовсiм втратили контроль над ситуацiєю й тільки безпорадно ходять, розставивши руки, не надто намагаючись перейняти нападникiв, якi проникають на територiю. I тут я побачив Iгоря, вiн залишився ззовнi периметра, як i я. Iгор схопився за похилену секцiю, крайню з тих, що лишалися стояти, до нього пiдскочило двоє браткiв, узяли за ноги й почали тягнути, Iгор скрикнув, i братки вiдпустили його й побiгли захищати наступну секцiю, на яку зсередини стрибали, копаючи ногами, двоє пiдлiткiв. Iгор, на зiгнутих ногах, скрючився там, де його покинули качки, вiн затис руки мiж ногами, i я пiдбiг до нього. Iгор закусив губи, засмоктавши їх усередину, й тихо стогнав. Вiн стиснув ноги, зiгнувся i присiв, тримаючи руки мiж стегнами.
– По яйцях? – на вдиху запитав я.
Iгор енергiйно покрутив головою. Й далi горблячись, вiн дiстав з-мiж нiг лiву руку, правою сильно стискаючи себе за лiвий зап'ясток.
– Ох ти ж… – я вiдчув, як у мене самого холонуть яйця.
Долоня Iгоря була розпанахана до кiстки, я встиг побачити шматки м'яса i щось бiле, потiм Iгор, видно, послабив тиск пальцiв на зап'ясток, бо розрив швидко заповнився яскравою, зовсiм не темною кров'ю, я вiдвернувся i щосили стиснув зуби, кiлька разiв, як пес пiсля бiгу, дуже швидко вдихнув i видихнув носом, щоб прогнати пiтьму з-перед очей.
– Сам винен, – Iгор зареготав. – Треба було зразу вiдпускати.
Вiн зайшовся смiхом, i в мене мурашки поповзли між лопатками. Iгор дивився на свою руку, з неї на землю крапала червона кров i чорнiла в пилюцi, а вiн смiявся i смiявся, менi хотiлося вхопити його за плечi й щосили трусонути, i тут я побачив масивну постать, це був Роман Цюцюра, вiн пiдскочив до Iгоря i з розмаху дав ляпаса по вилицi, над щокою. Iгор захлинувся й нарештi вдихнув повiтря. Тепер його нижня щелепа трусилася.