– До речi, Умка, – сказав Iгор. – Мушу подякувати. Пферд казав, що знеболювальне менi видiлив тiльки тому, що я – твiй сусiд.
– Угу. Треба дiстати з зеленої зони, – кивнула Умiда. – Анестетики закiнчуються. Останнiм часом нашi тiльки по лiки вiд тюбика ходили.
Iгор постукав гiпсом по столу. Звук вийшов глухий.
– Подякуєш йому ще раз. Скажи, я грошi поступово вiддам.
– Для друзiв це не принципово, сам знаєш. Буде можливiсть – вiддамо разом. Як нi – Пферд не образиться.
– А з уколом навiть цiкаво було дивитись, – Iгор пiдняв обличчя до мене. – Вiн такими щипцями менi прямо в долоню, глибоко пiд шкiру, й виловлює там, виловлює, крутить, крутить. Чую, тягне. Але не боляче, тiльки вiдчуваю. Дивлюсь – а там така рожево-бiла жила. Слизька, зараза. Вiн її щипцями – й на себе витягує. Ну, щоб зв'язати розiрване сухожилля. А тут у мене палець ворухнувся, воно як вискочить – i назад туди. Як вугор. А Пферд матюкнувся i знов туди, половину щипцiв менi в руку запхав i цю слизьку…
– Д-досить! – я зцiпив зуби й вiдчув, як вищиряюся. Нижня губа щосили вiдкопилилась донизу, ледь не вiдiрвалася вiд ясен. – Не розказуй, бо в яйцях холоне… Як тодi.
Iгор засмiявся. Я вiдчув, як у мене тягне в животi.
– Якi ви, жирiки, нiжнi, – сказав Улугбек. – Уже й виделкою в око вас не штрикни.
– Вода нiби нагрiлась, – озвалась Умiда. – Йди мийся.
Аж пiзно ввечерi, коли ми з Умкою збиралися вставати, щоб я вертався на Борщагiвку, я нарештi заговорив про звiльнення Романа Цюцюри.
– З чого ти взяв, що це через тебе? – сказала Умiда. – Всю профспiлку звiльнили. До цього давно йшлося.
– В Метробудi є профспiлка? – пiдняв брови я.
– Нелегальна. Була. – Умiда зробила наголос на останнє слово. – Людей сорок, може.
– I Роман серед них?
– Гм. Вiн один iз засновникiв, – вона сказала це з ноткою гордостi, й менi кольнуло в горлі.
– А звiльнили чого?
– Ну як же, – хмикнула Умiда. – Всiм вiдомо, що профспiлки – вороги свободи. Вони ж не дають кожному вiльно та незалежно вiд iнших укладати трудовi договори.
Я промовчав. Коли працював новинарем, не раз вiдтворював цю тезу, цитуючи ньюсмейкерiв.
Ми з Умiдою лежали поруч, але я почувався так, нiби вже зараз я в кiоску сам, а Умiди в моєму життi взагалi немає.
– Ромка тепер точно зробить своє, – сказала Умка, лежачи на спинi й дивлячись у стелю.
Я не запитав, що саме. Я лежав i ревнував, бо вона думала про нього, знала, чому його звiльнили, знала його життя, знала його плани, знала його так добре.
– Я давно йому була непотрiбна, – продовжуючи дивитися перед собою, сказала Умiда.
– А. Тодi все ясно, – я ривком сiв на лiжку, спустив ноги, обернувшись до неї спиною, й почав натягати штани.
– Антоне… – я почув, як зашарудiло простирадло й рипнули пружини лiжка. Вона потяглась i провела долонею по моїй голiй спинi.
Я сидiв, згорбившись. Завмер, одягнувши одну штанину. Знов рипнули пружини, Умка стала на колiна в лiжку й усiм тiлом притулилася до моєї спини, обгорнувши собою. Я вiдчув шкiрою її груди, голий живiт. Її худi руки на моїх плечах.
– Антоне… Це вже не має значення, – гаряче дихання у вухо. – Чесно. Чесно.
– Я знаю.
– Точно?
– Точно.
Цього разу в кiоску я зняв зi стiйок i розклав на пiдлозi в ряд три дерев'яних лотка. Колiна та лiктi часом провалювались у щiлини мiж дошками, зате спати стало зручнiше.
Алiк попросив мене попрацювати в iншому його кiоску, на Борщагiвському базарi.
– Тут я побуду сам, – сказав вiн.
– Але ж там робота до сьомої вечора?
– До другої, як i тут – а потiм тiльки прийти розвантажити третю машину о шостiй чи сьомiй. Плачу вдвiчi бiльше. Хочеш, назовсiм туди переходь, а сюди я пошукаю нового.
– У мене справи вечорами…
– Будь ласка, – Алiк склав руки перед собою. – Саня зовсiм забухав. Там нема кому працювати. Вiн третiй день на роботу не виходить.
– Алiк, я не дуже можу…
– Це лише кiлька днiв, поки я знайду замiну.
– Кiлька днiв?
– Кiлька днiв. Плачу вдвiчi бiльше, нiж тут.
– Добре, – зiтхнув я й одразу похопився. – Давайте я тодi вранцi тут, а потiм там.
– Яка рiзниця, – знизав плечима Алiк. – Давай так. Я тодi вранцi сам буду розвантажувати на базарi. Менi й ближче.
I тепер пiсля другої дня не лишалося часу поїхати на Подiл i назад. Пiд вечiр я ходив на базар далi по Борщагiвськiй, туди, де вулиця переходила у проспект Космонавта Комарова. На базарi мiсце було бiльш людне, покупцi не переводились, тому ввечерi хлiб довозили.
– Ще кiлька днiв, ще кiлька днiв, – сказав Алiк у кiнцi тижня. I посерединi наступного знову: – Ще кiлька днiв, будь ласка. Важко знайти працiвника, якому можна довiряти. Такого, як ти.
I я зiтхав, обеззброєний.
Одного разу ввечерi Умiда прийшла провiдати мене. Застала на базарi, коли я розвантажував хлiб. У цьому кiоску продавщицею працювала дружина Алiка, жiнка з добрими очима й потужним материнським iнстинктом. Своїх дiтей у них з Алiком не було.
Умiда дочекалася, доки я закiнчу роботу, й ми вдвох пiшли гуляти Борщагiвкою. Трималися за руки. Зупинялись i цiлувалися. Умка притискалася до мене:
– Приходь уже пошвидше, – шепотiла вона.
– I я дуже скучив, – шепотiв я.
Ми зiтхали, випускали одне одного з обiймiв i йшли далi.
Умiда розповiла новини з Подолу. Котлован засипали до кiнця. Молодi люди знов побудували халабуди з шиферу, пластику та гiпсокартону. Вночi демонстративно палять вогнища поряд iз зоною зачистки та спiвають. Влiтку це приємно. Дим багать iде через роздiльну стiну на зелену зону. Базарники з Житнього вечорами зносять хлопцям i дiвчатам трохи продуктiв, табiр пiд стiною розростається. Приходять уже не тiльки мiсцевi – пiдтягуються безробiтнi з iнших районiв.
– Менi пора, – сказала Умка об одинадцятiй.
Я посадив її на маршрутку.
– Дуже гарний дiвчина, – сказала дружина Алiка наступного дня. На вiдмiну вiд чоловiка, вона розмовляла з сильним акцентом i часом плутала роди та вiдмiнки. Я досi не знав її iменi, й чомусь не спадало на думку запитати.
– Коли вже Алiк знайде вантажника? – запитав я.
– Не знаю, – вона торкнулась моєї руки пухкою долонею й лагiдно зазирнула в очi. – Я йому поясню. А ти попроси прибавка до зарплата. Попроси.
– Дякую.
– Вiн зi мною завжди радить, – сказала жiнка й усмiхнулась. У неї було подвiйне пiдборiддя й відвислі щоки, але плавнi жести та м'яка мiмiка лишились як у молодої схiдної красунi. Згадалося клiше про лань, i я усмiхнувся у вiдповiдь.
Сидячи безвилазно на Борщагiвцi, я пропустив момент поширення Олiмпiйських бунтiв за межi Подолу.
Я слухав краєм вуха, що говорять на базарi про подiльський бунт. Перебiльшували вiд самого початку, бо більшість борщагiвських за межi району майже не виїжджали й тiльки дивилися мережу. Я посмiювався. Потiм заговорили про бунти на схилах Днiпра. Я не повiрив чуткам, навiть не зв'язався з Умiдою чи Валерою, щоб уточнити. Згодом пройшла iнформацiя, що бунти перекинулись на Полiтех, уже зовсiм поруч. Туди вистачало часу прогулятися пiшки, й о другiй я пiшов уздовж секторальної стiни.
Я змiг дiстатися тільки до секторального КПП на Iндустрiальному мосту. Вулиця Гетьмана виявилась перегороджена протитанковими їжаками, звареними iз залiзних рейок. Мiж ними висiли мотки рiжучої стрiчки, й через кожнi пiвкiлометра за огорожею стояла броньована чорна машина iз кулеметом на даху. Блеквотери в чорних шоломах сидiли на кожнiй машинi по двоє, спинами один до одного.
Тулячись до будинкiв, подалi вiд дороги, я пiшов уздовж вулицi лiворуч, геть вiд секторальної стiни. Броньовики тепер траплялися рiдше, але їжаки та рiжуча стрiчка не закінчувалися. Я дiйшов до Шулявки. З'ясувалося, що й по проспекту Перемоги, де не було секторальної стiни, тепер тягнеться загорожа i стоять блеквотери. Схоже, вирiшили iзолювати цiлий район. За давньою журналiстською звичкою я спробував рахувати, скiльки може коштувати така масштабна операцiя. Я не сумнiвався, що зрештою вона виявиться рентабельною для зеленої зони, бо заплатить за роботу блеквотерiв сама червона зона – у виглядi пiдвищення тарифiв на послуги, ввiзних мит на товари й загалом споживчих цiн. Тепер я знав, що чутки про поширення бунтiв мають пiд собою ґрунт.