Я повернувся на Героїв Севастополя i зайшов у темний вогкий напiвпiдвал гаджет-клубу «Троян». Вiн, як i раніше, виявився переповнений пiдлiтками й дiтьми, зануреними в альтернативну реальнiсть. Блiдо-зеленi та блякло-фiолетовi вiдблиски на обличчях. Сюди бунти не дiсталися. Я заплатив за вихiд у мережу. Спробував крiзь чуттєвi 3-D картинки та нескiнченнi деталi вiльної преси дiйти до сутi. Це було, як завжди, непросто. Отримувати загальну картинку стало важче, вiдколи прикрили волонтерськi вiкi-проекти за недобросовiсну конкуренцiю з комерцiйними ресурсами. I тепер я, намагаючись обiйти нав'язливу рекламу, продирався крiзь розрiзненi фоторепортажi, вiдеозвiти вiльної преси, скопiйованi прес-релiзи та замовнi матерiали вiд забудовника.
Наскiльки я зрозумiв, Грiнiнвест припустився помилки. Чи так менi тодi здалося. «Наша проблема в розпорошеностi, – казав якось Валера. – Диви, як важко зiбрати навiть людей з Житнього. А це ж поруч. Та всiм поххухх, поки бiда не приходить до них самих!».
Так казав Цюцюра.
Але пiсля того, як на Контрактовiй засипали котлован, забудовник спробував розширити зелену зону в бiк Львiвської площi. Тут-таки до бунту приєдналися люди з Лук'янiвки та Полiтеху, якi зрозумiли, що вони наступнi. Далi заворушення перекинулись iз третього сектора REE-17 i на другий сектор – у слами на схилах Днiпра – а там i в iншi райони червоної зони, що межували з зеленою: Дружби Народiв, Либiдська, Солом'янка, Кардачi.
– Бляки нас вiдрiзали з усiх бокiв, – сказала по гаджету Умiда. – Я на роботу не ходжу. Багато хто не ходить. I Житнiй ринок пiвпорожнiй. Покупцi не можуть доїхати, продавцi теж, i товари не довезеш.
Задум Грiнiнвесту був такий: кiлька тижнiв не давати завезти продукти чи прибрати вiдходи, не дозволяти заробити на життя. I бунтiвнi райони будуть змушенi поступитися. Тодi ще нi Грiнiнвест, нi самi арники не думали про можливiсть нападу на блякiв.
Через два днi мережу вимкнули. Я ще раз перепитав у коротко стриженої дiвчини-адмiнiстратора гаджет-клубу «Троян»:
– На те й мережа, що її не вимкнеш? Децентралiзована, чи як там?
Адмiн, не встаючи з-за свого гаджета, пiдняла вищипанi брови й нахилила голову:
– Та чо там. Провайдерiв – два-три монополiста, решта у них на пiдсосi. Мобiльнi гаджети теж не працюють. Вишки вирубили, супутник закодували пiд грiн-зону. Здається, лишилися старi текстовi кластери. Хочете?
– Iншим разом, – я глянув на блiдо-зеленi обличчя пiдлiткiв, занурених в альтернативну реальнiсть, i кивнув на них. – А цi як пережили?
– Трохи погудiли, що нема iнтерактиву з iншими юзерами. Швидко попустилися. Живуть в офлайн-режимi. Iнтерактив iз гаджет-генерованими персонажами.
Дiвчина пiдняла зi столу сенсори, якi зняла з моїм приходом, й запитально подивилася знизу вгору над гаджетом.
– Все, – сказав я.
Адмiн мовчки кивнула, надягла сенсори й середнiм пальцем правої руки зняла гаджет з паузи. Я розвернувся й вийшов iз прохолодного пiвпiдвалу. Надворi стояла спека, через три хвилини у мене геть змокрiла спина. Було близько третьої пополуднi.
Зв'язку з Умкою, Валерою чи Беком тепер не було.
– От нащо було залупатись? – Алiк опустив мобiльний гаджет, так i не зв'язавшись iз хлiбозаводом. – Тiльки нормальним людям проблеми. Й однаково ж програють. Гiрше буде.
Я стиснув зуби, витягаючи наступний лоток. Вже восьма тридцять вечора. Алiк через вiдсутнiсть мережi не змiг попередити, щоб машину сьогоднi не приганяли, оскiльки вранiшнiй товар не продався – й тепер вимушений буде заплатити за непотрiбний хлiб, який я зараз розвантажую та який завтра буде несвiжим i не розiйдеться.
It's time to get up! The time is five o'clock!
Я потягнувся й вимкнув гаджет. Щiлини мiж вiкнами та вiконницями здавалися синiми. За минулi два тижнi свiтати почало пiзнiше. Я простяг руку по шкарпетки, якi висiли на нижньому порожньому лотку. Ще трохи вогкi. Зiтхнувши, я сiв на просякнутiй потом куфайцi й нахилився вперед. Груди став надривати кашель, я приклав кулак до рота i спробував його придушити. Коли спазм минув, обережно нахилився i натягнув шкарпетки. Прохолоднi й вологi. Бодай не смердять – я виправ їх учора в дощовiй канавi.
Я встав i вiдкрутив гайки з болтiв, якими вiконницi замикалися зсередини на нiч. Пiсля цього вiдiмкнув засувку, прочинив дверi i визирнув у щiлину. Швидко вiдчинив дверi, прихопив на ходу гiвнодави, став шкарпетками на бордюр, зачинив дверi. Сiв i вiд цього ще раз закашлявся. Цього разу не стримував кашлю, бо бачив, що поруч нiкого немає. Я вийняв iз кожного гiвнодава по пакету, якими надiйно затикав черевики на нiч. Зсередини вiйнуло гниллю. Я запхав туди ноги. Відчинив навстіж дверi кiоску й пiшов пiднiмати вiконницi.
Теоретично Алiк мiг вийти на пробiжку ранiше, й менi довелося б викручуватись i пояснювати, чого я припхався на роботу заздалегiдь. Але я тепер уставав iще на пiвгодини ранiше й вiдчиняв кiоск на провiтрювання. Тиждень тому продавщиця вранцi почала принюхуватися:
– Щось нiби здохло. Треба Алiку сказати.
– Я приберу, – сказав я.
– А, ну давай, – вона вiдвернулася, розклала на прилавку зошит iз бухгалтерiєю та почала звiряти записи.
Тепер я пiдняв з землi метробудiвський ватник, який подарував менi Роман. Вiн смердiв бiльше за все iнше, бо я постiйно спав на ньому, сильно пiтнiючи увi снi, а випрати ватну куфайку не мiг. Я заховав її у вузькiй щiлинi мiж двома близько збудованими панельними дев'ятиповерхiвками, залишив кiоск вiдчиненим i пiшов до канави митися. Звiдси я бачив кiоск, а далi за ним, на тлi блiдого неба – секторальну стiну, по верху якої патрулювали соннi бляки. Вранцi вода в канавi була вiдносно чиста, вiдстояна. Ввечерi я мiг хiба попрати там шкарпетки. Вода й тепер трохи смердiла фекалiями та намулом. Але я мав шматок мила, що пахло синтетичною полуницею.
Зняв футболку, в якiй спав, i найперше виправ її. Мило було найдешевше, зате мало сильний запах, що перебивав мiй. Я повiсив футболку на арматурину, що стирчала поруч, рiзко нахилився, закашлявся, випростався, перечекав спазм, нахилився повiльнiше, набрав води з канави у двi долонi й налив собi на груди, здригнувся – вода була прохолодна з ночi. Потiм по однiй долонi води на плечi, ще по долонi в пахви – спершу праву, потiм лiву. Намилився, сполоснувся. Тiло вже не таке липке на дотик.
Озирнувся, розстiбнув ширiньку, приспустив штани i, не знiмаючи, протер себе вологими долонями. Ще раз помив руки. На штанах лишилися мокрi плями, але вони висохнуть.
Я вдягнув мокру футболку. Вона теж висохне вiд тепла тiла. До середини дня пiд пахвами знову буде липко. Коли я пратиму шкарпетки ввечерi, помию липкi ноги. Це дрiбницi. Аби тiльки не смердiти. Тепер я дiстав iз мiського рюкзака пляшку з чистою водою i, бризкаючи з неї по двi краплi на щiтку, почистив зуби. Бутильована вода була дорога, але я пам'ятав про двадцять тисяч померлих вiд брудної води зi статтi, за яку мене звiльнили. Питна вода щодня забирала чверть мого доходу.
Алiк знайшов на базар iншого вантажника, i я повернувся на свою зменшену зарплатню й коротший робочий день. Тiльки тепер я однаково не мiг потрапити на Подiл. Новий вантажник казав, щоб я називав його Серьожа, але я звертався до нього «Сергiй Iванович». Це був високий i худий чоловiк рокiв шiстдесяти, iз зовсiм сивою коротко стриженою головою, iз задубiлим на сонцi коричневим обличчям у зморшках, iз глибоко запалими щоками: у нього лишилося всього кiлька переднiх, жовтих зубiв. Сергiй Iванович постiйно був напiвп'яний, вiн похитувався, але жодної хлiбини на землю не впустив. От тiльки двiчi за цi два тижнi я мусив аврально пiдмiняти його, бо Сергiй Iванович забухав з вечора i не прокинувся вчасно вранцi. Саме пiсля другого такого разу, прийшовши опiвднi, вiн i просив, приклавши руку до серця, називати його просто Серьожою. Вiд нього пахло спиртним, але, що мене здивувало, запах не здавався неприємним.