Я зiщулився i стояв так, щоб невеликий дашок захищав бодай мою голову. Жалiв себе, тепер навiть не намагаючись цьому протистояти. У горлi свербiло. Завтра буду кашляти. Я обiйняв себе за плечi, але все одно ледь стримував тремтiння. Цiкаво, скiльки ще до ранку? Та й що вранцi?
Здається, я задрiмав стоячи. Повз мою ногу щось шаснуло, i я скрикнув. Побачив, як через мокру дорогу до протилежної стiни метнулося щось сiре i хвостате. Щур! Я тупнув ногою в його бiк. Тварина сховалася.
Лiворуч вiдчинися дверi. У свiтлi, що йшло зсередини халупи, я побачив зморшкувате худе обличчя. Чоловiк – йому було рокiв шiстдесят – примружив очi, щоб роздивитися мене в темрявi. Зараз прожене, подумав я.
– Заходьте, – сказав вiн.
I зник усерединi, залишивши дверi вiдчиненими. Я зiщулився, щоб за комiр не натекла вода з даху, i пройшов усередину.
Спертий запах людського тiла. Дерев'янi стiни з грубих дощок – краще не торкатися, щоб не загнати скалку. На стiнах висять iкони Iсуса та Божої Матерi у вишитих рушниках.
В одному мiсцi на пiдлозi металеве вiдро, в iншому – пластиковий тазик, у них крізь дах скапує вода.
По центру кiмнати на довгому дротi звисає зi стелi лампа зi склом, але не електрична. Всерединi горить живий вогонь. Здається, це гасова, я в музеї колись таку бачив.
Пiсля темряви вулицi при цьому свiтлi менi було видно старi кушетки та дивани з обдертою обшивкою. Всi були зайнятi. Двоє дiтей, дiвчинка приблизно семи й хлопчик десяти рокiв, спали поруч на однiй кушетцi. У двох кутках – здоровенний мужик, спиною до кiмнати, та баба пiд купою ковдр. Баба без упину глухо кашляла.
Худий згорблений дiд, який мене запросив, мовчки дiстав ковдри й показав менi мiсце на пiдлозi. Я не зрозумiв. Вiн крекнув i нахилився, щоб менi постелити.
– Дякую вам, – прошепотiв я.
Дід мовчки кивнув й полiз пiд ковдри до баби, що продовжувала кашляти.
– Спи, спи, – сказав їй дiд. Але баба не спала.
Я роззувся, лiг на ковдру на пiдлозi й пiд покривалом скинув з себе мокру куртку та штани. Все одно було мокро. А ще твердо. Я згорнувся калачиком i спробував зiгрiтися.
Як це буває, коли затиснешся, я трохи збудився, просто вiд механiчного подразнення. Я згадав, що два тижнi не був iз жiнкою. Вiд тiєї гидкої сварки з Нiною. Але тепер менi не хотiлося нiчого такого, і мабуть, навiть якби я зараз був сам, то не став би й мастурбувати, менi хотiлося людського тепла. Жiночого тепла. Але коли я став про це думати, то уявляв не свою тепер уже колишню дiвчину Нiну, а ту маленьку смагляву жiнку, з якою розмовляв на сходах Гостинного двору в останнiй вечiр у GEE-17, пiсля того, як мене звiльнили. Я згадав, як пiдсiв до неї, згадав її мiнiатюрну фiгуру, тихий глибокий смiх у вiдповiдь на мої несмiшнi дотепи, згадав, як вiдчув тепло її долонi, коли вона прощалася. В нiй вiдчувалася тепла впевненiсть, якої менi зараз бракувало. Чи все з нею добре?
Вночi дощ посилився, баба кашляла глухiше. У мене почалася гарячка, я мерз i водночас пiтнiв, i менi снилося, як блеквотер у чорнiй формi, в касцi з закритим обличчям падає, хапаючись рукою за шию, а з-пiд долонi, з-помiж пальцiв проступає кров, вiн хрипить, а я, тiкаючи, загрузаю в рiдкiй багнюцi спершу по кiсточки, далi по колiна, в ногах у мене мокро, навколо стоять три дiди-арники й по-дурному хихочуть, а велетенська, в пiвнеба, бабега в циганському яскравому шматтi показує на мене пальцем i кричить «педрила!», з-пiд нiг у мене з рiдкого болота лiзуть щурi, вони дряпаються вгору по моїх грудях до обличчя, я вiдпихаю їх руками й вiд цього менi стає гаряче, я пiтнiю й вiд поту стає холодно водночас.
– Слухай, не ххи менi мозок! – видихнув велетень. – Ти, ххть, їдеш, ххах, чи нi? Менi ще двi доби ххздячити до Сiмнашки, ххах.
Водiй замiсть кожного складу, який ковтав, iз силою видихав повiтря.
Вiн вiдчинив дверцята вантажiвки з боку узбiччя й дивився на мене з високої, вкритої шаром засохлого болота кабiни, так що його чорна кучерява голова та вуса були на висотi двох метрiв надi мною. Я мусив вiдступити на кiлька крокiв назад i задерти голову.
– Та сiдай, ххах! Не бiйся, ххти не буду! До жiнки їду!
У перший момент щiльнiсть його силового поля змусила мене шарпнутися назад. Але вiн мав при цьому такий доброзичливий вигляд i так лагiдно усмiхався, що я наважився:
– Але у мене мало грошей, – натякнув я.
Водiй розреготався.
– Нiчого. Приїдемо, ххах, дам тобi ганчiрку, помиєш менi
машину.
Я з сумнiвом оглянув його транспорт. Це була фура з двома причепами, бiльше схожа на старовинний поїзд, нiж на машину. Тягач мав металевi гусеницi ззаду та величезнi колеса спереду. На брудно-оранжевому металевому кузовi мiсцями проступала iржа. Обтягнутi темно-синiм пластиком причепи були вкритi шаром сiрої пилюки.
– Та жартую, ххах, – сказав водiй, побачивши, як я дивлюся на його махину. – Сiдай, ххть, i поїхали. Тiльки свої гiвнодави витри, ххах, об сходинку.
Я обшкріб болото зi щойно куплених ношених черевикiв об нижню залiзну приступку. Щоб залiзти в кабiну, взявся за металевий поручень i пiднявся на кiлька металевих сходинок. Гусениця тягача, через яку я переступив, була залiплена щiльним шаром глини.
– Сильнiше! – сказав водiй, i я вiдчинив дверцята i грюкнув ними ще раз, тепер щосили. – О, це дiло. Поїхали, братику! Ти взагалi куди?
– REE-17.
– Сiмнашка? Я теж, я там живу.
Кабiна тягача затрусилася, коли водiй увiмкнув передачу важелем завдовжки пiвтора метра. Всерединi пахло сигаретним димом i мастилом.
– Я б i не ставав, бо потiм, бачиш, ххух зрушиш iз такою вагою, – пояснив водiй, – але дивлюся – жирiк, думаю, ххть, пропаде тут наххух.
– Так зразу видно?
Вiн посмiхнувся половиною рота.
– А вашi гусеницi хiба не псують дорогу? – перевiв тему я.
– Ще й як, – погодився вiн. – Але ж у нас свiт такий, кожен сам за себе. Ви там у грiн-зонi розлiтались на вертольотах, грошi є, нових дорiг вам не треба, а ми тут у червоних зонах добиваємо старi. На колесах уже й сьогоднi не дуже проїдеш, а скоро й взагалі.
Нам доводилося перекрикувати двигун. Дорога пiшла вгору серпантином, i тягач натужно ревiв.
Водiй здавався велетнем i тепер, коли я сидiв поруч, а не дивився знизу. Якби вiн встав, то на зрiст був би, може, метр дев'яносто п'ять. Не так уже й багато, якби не загальна масивнiсть. У нього була кучма хвилястого чорного волосся, яке взялося легкою сивиною, нiс iз горбинкою та пишнi темнi вуса. Вдягнений у синiй комбiнезон, пiд яким байкова сорочка в сiру та коричневу клiтинку, рукави закачанi по лiкоть. Найбiльше в його зовнiшностi впадали у вiчi потужнi передплiччя та великi долонi.
– Ну, – вивiвши машину на потрiбну швидкiсть, водiй повернув обличчя вiд дороги до мене й усмiхнувся, – вiд чого тiкаєш?
– Ну чого зразу – тiкаю?
– А що? – вiн примружив карi очi.
– Роботу втратив, – я знизав плечима.
– Давно?
– М-м… – я згадав, як омнiкоптер пiдняло й затрусило, коли ми вилiтали з GEE-17. – У день, коли був той вибух на Контрактовiй. Чули?
– Це коли стiну пiдiрвали з боку грiн-зони? Два тижнi тому? Ну, ххзди менi, ххзди. Так швидко в ред-зону не вилiтають.
– Звiдки знаєте? – я насупився.
– Було дiло, – пирхнув собi пiд вуса вiн. – Тебе як звуть?
– Тонi, – я зробив крихiтну паузу, але вирiшив не параноїти, бо вiдстежують не випадковi попутники. – Ципердюк.
– Ципердюк? – гигикнув вiн, тут-таки випростався на сидiннi та з награною серйознiстю простягнув менi ручищу: – Валерiй Цюцюра. Можна Валера.
Нiфiга собi цюцюра, подумав я. Моя рука потонула в його долонi.
– Що в Сiмнашцi робити збираєшся?
Я зiтхнув.
– Ясно, – сказав вiн. – Шукати точку джi. Знаєш, що це означає?
– Угу. Знайти спосiб, щоб пiднятись у G-зону.