мочити будуть. неясно тiльки, коли. поки що чекають, чи не затихнуть бунти самi.
диви сам. ти розумний хлопець. iз бляком усе йде до розв'язки. ти ж не сподiвався, що суд пройде за два тижнi?:)
а поки тримайся й не роби дурниць.
Я кивнув дiвчинi-адмiну й пiднявся сходами з напiвпiдвалу на слiпучу спеку. На дві секунди прикрив очі вiд яскравого свiтла, перш нiж мiг iти далi, дивлячись на червону зону крiзь вузькi щiлини мiж примружених повiк. Цiкаво, як би я тепер почувався в зеленiй зонi? Тепер, коли я бачу, що самотужки з червоної зони не вибратися. Як би я слухав зневажливi мiркування про лiнивих арникiв чи про неосвiчених рагулiв – міркування хлопчикiв i дiвчаток, яким допомогли на стартi та продовжують допомагати татусi й мамусi. Як би я реагував на міркування цих хлопчикiв-дiвчаток про те, що вони усього в життi досягли самi? Попивав би каву в офiснiй кухнi, усмiхався їм в обличчя i кивав головою?
Очi дещо звикли до серпневого свiтла. Я так i не змiг розплющити їх повнiстю, але бiльше не мружився, а дивився з-пiд розслаблено прикритих повiк, трохи задерши обличчя вгору. З iншого боку, я так i не став своїм серед арникiв, я лишався спостерiгачем. Умка чи Валера виявились винятками, лише їх я iдентифiкував як своїх. Навiть бородатий Iгор, iз його пацанськими замашками та культом сили, був менi чужий. Серьожа раз при менi побився зi спiвмешканкою, вона пiшла, й вiн говорив менi про «бий бабу по їбалу», а через пiвгодини разом зi мною шукав її, а знайшовши пiд парканом базару, зi сльозами на очах просив пробачення, лiз цiлуватися, називав її своєю єдиною, прикрасою життя та берегинею. Й вона пробачила.
У мене мiж ногами зовсiм протерлися штани, й тепер я йшов, широко розставляючи ноги, бо цупка тканина натирала голi стегна зсередини. Я давно не носив спiдню бiлизну, щоб легше митися в канавi й менше прати. Сьогоднi вранцi хлiбна машина запiзнилась, i я розвантажував її, коли бiля кiоску вже зiбралася довга черга. Я щосили стримував спазми, щоб не закашлятися при покупцях. До верхнiх лоткiв на машинi можна дiстати, лише ставши на дротяний залiзний ящик з-пiд пляшок. Iз кожним лотком я ступав на ящик, тягнувся до лотка, сходив iз лотком донизу, i при цьому намагався стати боком до черги, щоб нiхто не помiтив, що у мене протертi штани, а пiд ними нiчого. Я йшов iз лотком до кiоску, ставлячи ноги щiльно одна до одної. Тому натер шкiру.
Мої очi остаточно звикли до яскравого свiтла, я тiльки почувався розмореним, бо сонце припiкало в голову. Я зайшов у закинутий двоповерховий будинок, який правив за туалет. Вiдразу мусив зупинитися. Тепер треба звикати до пiвтемряви. Я постояв кiлька хвилин, бо не хотiв нi у що вступити. Запах при такій спеці й низькій вологості навіть не дуже заважав. Мабуть, усе вiдразу зсихалося. Я почав розрізняти великі купи в темних кутках і пішов на другий поверх, обережно переступаючи через окремі купки на сходах, щоб знайти чистіше місце. Подумав, що хоч я й називаю черевики гiвнодавами, але вiд цього їх краще вберегти, бо потiм доведеться довго й ретельно вичищати паличкою гофровану пiдошву. Порiвняно з цим будинком, пластиковi синi куби на Подолi здавалися верхом гiгiєни. Я йшов сходами вгору, пiд ногами кишiли більші та менші комахи, а що тут iще водилося по кутках, я навiть не хотiв знати. Знайшовши квадратний метр чистого бетону, я став так, щоб нічого не опинилося надто близько ззаду. Пiдiйти ближче до стiни нереально. Я здогадувався, що нiчого бiльшого за комах тут, певно, немає, але пiдсвiдомiсть малювала свої картинки. Якомога швидше зробивши свою справу, я спустився вниз, намагаючись не запанiкувати, щоб не ступити поспіхом на місце, якого не бачу.
Вийшов на сонячне свiтло i з полегшенням вдихнув на повнi груди. Пiдняв обличчя в бік сонця, намагаючись повiрити у дезинфекцiю ультрафiолетом. Бррр. I так щодня. По шиї поповзли мурашки, я закинув голову назад і звів лопатки, щоб їх прогнати.
Пiд вечiр я зайшов у магазин на першому поверсi п'ятиповерхiвки, що стояла поруч iз кiоском. Узяв четвертушку. Залазити спати надто рано. Я сiв на бровку за своїм кiоском. Пив iз ковпачка пляшки, щоб краще взяло. У мене була сьогоднi пачка сигарет. Кожен наступний ковпачок дедалi дужче зiгрiвав задню частину пiднебiння, тепло стікало по горлу в живіт i звiдти плавно лилося по кiнцiвках. Я мляво думав про бунти десь там, за трьома стiнами блякiв. Що далi, то бiльше здавалося, що все вiдбувалося не зi мною. При згадцi про Умiду виникав великий солоний клубок у горлi. Темнiло. Я розтягував горiлку. Кожен ковпачок закурював сигаретою.
Внизу злiва зашарудiло. Пiд бровкою лежало сухе листя. Така спека, а вже йде до осенi. Я зiтхнув, i раптом з-пiд листя вибiгло мишеня. Не доросла тваринка. Мишеня було пухнасте i кругленьке. Воно вибiгло з-пiд коричневого листка каштана i стало. Я тупнув ногою. Воно не втекло.
– Та бiйся ж! – я почув свiй голос, і вiн був п'яний.
Не встаючи з бровки, я ще раз тупнув ногою. Мишеня стояло на вiдкритiй дiлянцi асфальту й не тiкало.
– Бiйся, дурне! Бо вб'ють.
Я схлипнув. Схлипнув iще раз, i знову, спробував зупинитись i не змiг, поклав голову на схрещенi на колiнах руки й заридав.
Тiєї ночi гахнуло. Я прокинувся й лежав у пiтьмi кiоску, дослухаючись. Здалося, що почув людський крик, але чи це крик болю, чи крик трiумфу, я не зрозумiв. Потiм стало тихо. Я полежав ще двi хвилини. Встав на спальнику, прислухався. Нiчого. У мене спiтнiли спина та груди. Я помацав рукою футболку на грудях, тканина просякла наскрiзь. Страшно хотiлося пити. Я намацав у рюкзачку пластикову пляшку з водою i присмоктався. Тодi звiвся на ноги, клацнув засувкою й босий вийшов надвiр. Асфальт був теплий та шорсткий. Спека не спадала навiть уночi. Я повiльно викурив двi сигарети, сидячи на бровцi, й зайшов назад.
О п'ятiй тепер iще навiть не свiтало. Я помився в канавi, позираючи у пiвтемрявi на кiоск на тлi секторальної стiни, повернувся, сiв на своє мiсце на бровцi й приготувався чекати на машину з хлiбом.
Щось було не так. Я не розумiв, що саме, i це муляло.
Я закурив, запиваючи кожну затяжку водою, яку сьорбав iз пластикової пляшки. Взагалi-то вранцi я тепер намагався не курити. Сигарета на порожній шлунок могла призвести до того, що доведеться терміново бігти у будинок-туалет. Але в ротi було кисло, й сама вода цей смак не вимивала.
I тiльки коли, дивлячись перед собою, я гасив бичок об бровку – до мене дiйшло.
За весь цей час по секторальнi стiнi передi мною жодного разу не пройшов блеквотер.
Небо посiрiло й тепер дедалі бліднішало, невдовзi мало зiйти сонце. Я повiльно встав, обтрусив долонями штани на сiдницях i пiшов уперед, бо лiворуч i праворуч огляд закривали будинки. Я пройшов аж до смуги зачистки. Став на її краю. Скiльки я бачив в обидва боки, стiна була порожня.
Через триста метрiв справа на стiнi стояв металевий вагончик, база блеквотерiв. Я не мiг бачити, чи в ньому хтось є, але у вiконцi не свiтилося.
Цiлий день тiльки й розмов було, що про пiдiрване КПП на Iндустрiальному мосту. Водiй хлiбної машини звинувачував якихось незрозумiлих радикалiв, причому з зеленої зони. Продавщиця стискала губи й казала, що це зробили самi бляки, щоб пiдставити арникiв. Алiк, коли прийшов о дванадцятiй, бiдкався, очiкуючи конкурентiв iз сусiднього сектора:
– Мене ж солом'янськi бандюки витiснять. Це ж тепер можна отак просто, без документiв i перевiрок, хоч по всiй зонi ходити! I возити що хочеш.
– Так? – сказав я.
Пiсля роботи я пiшов уздовж вулицi Борщагiвської. Блякiв на Гетьмана не було, їхнi протитанковi їжаки лежали на тротуарах, сяк-так вiдсунутi з проїжджої частини й кинутi. По вулицi одна по однiй проїжджали машини. Тепер вони не створювали черги. Залiзнi ворота КПП пiд мостом вiдчинені, ґрати пiдняті. Я не побачив слiдiв великого вибуху, як очiкував. У кiлькох мiсцях залiзнi конструкцiї моста почорнiли, нiби вiд сажi. Просто внизу все вiдчинено навстiж, а нагорi – будови блякiв стоять порожнi. Кiлька шибок у броньованих вагончиках, менi здалося, були вибитi. Дверi також навстiж. I нiде жодного бляка, живого чи мертвого. Вони залишили КПП.
Я зайшов пiд мiст справа. Шум машин, якi проїжджали повз мене, вiдлунював вiд металевих стiн. Пройшовши десять метрiв, я зайшов у вiдокремлений коридорчик для пiшоходiв. По лiвому боцi, мiж проїжджою частиною та проходом, тяглися кiмнати, якi я мiг бачити у маленькi вiконця. В кiмнатах стояли стiльцi та монiтори, тут досi свiтили лампи денного свiтла, але було порожньо. Менi здалося, що в одному мiсцi на чорному ковролiнi я помiтив мокру пляму.