– А жити ми зможемо разом.
Чи я згоден?
Я дивився на Умку широко розкритими очима.
Вона розповiла, як мешканцi подiльських сламiв об'єдналися з людьми зi схилiв Днiпра, з кожум'яцькими та людьми з Глибочицької, з Артема, а там i з Полiтеху. Як три тижнi сидiли вiдгородженi, й дедалi бiльша кiлькiсть людей на зборах виступала за те, аби здатись i виселитись на околицi REE-17, як вимагав Грiнiнвест.
Роман Цюцюра з'явився на Подолi. Он як? Так, iз кiлькома десятками агiтаторiв, вони пiдбивали людей не чекати, поки закiнчиться питна вода. Серед агiтаторiв була й Наомi, я ж пам'ятаю цю маленьку дiвчинку з зеленої зони? Умiда ще нам обом показувала дворики для вiдступу на Ярославськiй. Iгор i його команда кожум'яцьких запаслися коктейлями Молотова, щоб лякати блякiв уночi, але старшi вiдраджували їх, бо бляки все одно сидять за бронею. Тим часом агiтатори зникли, а вчора вночi хтось пiдiрвав водночас п'ять або шiсть секторальних КПП. Тiєї ж ночi блякiв евакуювали з усiєї REE-17, блокаду було знято. Валера Цюцюра висловив припущення, сказала Умка, що власники блеквотерської контори хотiли тепер бiльшої компенсацiї за ризик i не змогли домовитись iз Грiнiнвестом про цiну.
– Ти ж розумiєш, Антончику? Ми перемогли! Нас не виселять!
Я дивився у пiвтемрявi, як у її очах вiдбиваються далекi електричнi вогнi, й не знав, чому я радiю бiльше – тому, що нас не виселять, чи тому, що Умка зараз тут.
Пiзно вночi ми вирiшили, що варто трохи поспати. Я вiдчинив залiзнi дверi кiоску, вони голосно рипнули. Я вклонився:
– Пiсля вас, прекрасна дамо. Вибачте, мiй палац тiснуватий.
Попри те, що ми не були разом понад мiсяць, iснують умови, якi не сприяють фiзичному коханню.
Ми подрiмали години зо двi. Я впирався лобом i колiнами у залiзну стiнку кiоску, щоб дати Умцi побiльше мiсця. Було душно, я прiв i намагався не доторкатися до неї.
О п'ятiй Умiда пiшла на роботу. Вчора вона вперше за кiлька тижнiв змогла скористатися своєю робочою вiзою. Доїхала о дванадцятiй на КПП на Львiвськiй площi. Боялася, пiсля вибухiв не пропустять. Дарма боялася. На роботi на неї ще й накричали, чому не здогадалася прийти в зелену зону з самого ранку – адже блокаду зняли о третiй ночi. Хто за неї працюватиме? Пушкiн? Зеленiй зонi в мiсяць блокади дуже бракувало робочої сили арникiв. Прибиральники, доглядальники, обслуга, водiї омнiкоптерiв, механiки, будiвельники й сотнi iнших професiй. Жирiкам було некомфортно без арникiв. Ходили чутки, що зараз зелена зона термiново видаватиме додатковi робочi вiзи. Звiсно, арникiв ретельно перевiрятимуть, щоб не пропустити ворогiв свободи (пiдприємництва).
Я зупинив Алiка пiд час пробiжки й розповiв, що мушу йти вiд нього.
– Ти ж обiцяв, що надовго!
Я зiтхнув.
– До мене приходило ще троє людей, але я найняв тебе. Ти ж обiцяв, що надовго.
– Вибачте, але…
– Я ж питав, i ти казав, що на постiйно.
– Хочете, я ще три днi попрацюю?
Алiк стояв, нахилившись уперед i тримаючись правою рукою над черевцем, а лiвою – за поперек. Вiн тяжко дихав пiсля бiгу.
– Вали вже, – вiн махнув лiвою рукою, не вiднiмаючи праву вiд грудей. – Сьогоднi тiльки допрацюй.
– Дякую. Дякую, Алiк.
– Ет! – вiн iще раз махнув рукою, цього разу правою, а лiву впер у бiк i ще бiльше зiгнувся, намагаючись вiдновити дихання.
– Вибачте, що так вийшло.
– Це та дiвчина?
– Угу.
Вiн зiтхнув i випростався.
– Добре. Розберуся, – i простяг менi руку: – Давай тодi. Успiхiв у пошуку точки G.
– Вам теж, Алiк! Вам теж!
– Сьогоднi допрацюй.
– Обов'язково!
– Все, можна сьогоднi не бiгати, – сказав собi Алiк i повiльно побрiв у бiк дому. Вiн iшов, тримаючи руки в боки, що ходили ходором вiд важкого дихання.
– Дякую, Алiк, – тихо повторив я, коли його спина вiддалилася.
Я купив три новi футболки, викинув старi й за наступнi два днi помився вiсiм разiв, перш нiж Умiда змогла мене переконати, що вiд мене бiльше не смердить кислою бездомністю.
Пферд виявився чоловiком рокiв пiд сорок, iз забраним у хвiст русявим iз сивиною волоссям, орлиним носом, худими довгими руками та згорбленими плечима, вiд чого весь здавався увiгнутим. Коли я зайшов знадвору до великої кiмнати на першому поверсi, Пферд розмовляв углибинi з маленьким чорнявим чоловiчком. Побачивши мене, вiн махнув рукою й усмiхнувся, але одразу повернувся до чоловiчка. Пферд емоцiйно жестикулював, а чоловiчок натомiсть не рухав кiнцiвками й тiльки час вiд часу заперечно хитав головою. Я озирнувся й сiв бiля входу до кiмнати на стiлець iз металевими нiжками та чорною тканинною оббивкою. Я спостерiгав через кiмнату за жвавою мiмiкою й рiзкими жестами Пферда й намагався зрозумiти, чому його називають Pferd, тобто конем. Може, через зачiску. Може, через риси обличчя. За кiлька хвилин чорнявий чоловiчок устав. Пферд нахилився вперед усiм тулубом i простяг йому випростану довгу руку. Потiм чоловiчок пройшов повз мене. Чоловiчок супився.
– Вибач, – Пферд пiдiйшов до мене i простяг пряму руку. – Тарас Ферчук. Можна скорочено, Пферд.
– Антон, – i пiсля секундної паузи: – Ципердюк.
– Дуже приємно, – Пферд потягнувся до мене та з усмiшкою зазирнув у вiчi. Здалося, що йому i справдi надзвичайно приємно. – Умка менi трохи розповiла про тебе.
– I менi про вас.
– Називай мене на ти. Проходь, – Ферчук махнув рукою в бiк коробок, що стояли у глибинi попiд стiною. – Лiва половина офiсу наша.
У Пферда були вертикальнi зморшки чи радше западини на щоках. Шкiра пiд пiдборiддям вгиналася, заходячи глибоко пiд щелепу. А от кадик гостро виступав.
Тарас Ферчук сiв верхи на стос невеликих коробок. На верхнiй була наклейка з лiтерами INH.
– Ти будеш розносити переважно конверти, зрiдка отакi коробки, – вiн ляснув по сусiдньому стосу з наклейкою STM. – Правда, зараз обсяги можуть i зрости. Бляки пiшли з зони, тож можна вiльно пересуватись по усiх секторах. Тому я й попросив Умку знайти надiйну людину.
З останнiми словами Ферчук усмiхнувся. Я невпевнено усмiхнувся у вiдповiдь. Пферд розповiв про перспективи дiяльностi драг-дилерiв. Ранiше офiцiйнi аптеки, з лiками за ринковими цiнами, стояли поряд з КПП, пiд охороною блякiв. Група Пферда поширювала лiки – вiн хмикнув: не будемо уточнювати, яким чином здобутi – за значно нижчими цiнами. Часом у вiсiм-десять разiв. Але у таких груп, як Пфердова, зi зрозумiлих причин часто бувають перебої з постачанням. У таких випадках люди купували в офiцiйних аптеках. Тепер офiцiйнi аптеки евакуйовано разом iз бляками, котрi залишили секторальнi КПП.
Кожен конверт, який я повинен буду доставити, пiдписаний. Вiддавати – тiльки у власнi руки. Пферд попередить адресатiв, що я спершу звiрятиму їх за фотографiями. Потiм знатиму кожного в обличчя. Ходити доведеться переважно за тими самими адресами, бо я доставлятиму лiки не хворим, а лише мiсцевим розповсюджувачам.
– Спочатку буде трохи важко. Зате зону знатимеш добре, – погляд у Тараса був лагiдний.
Коли я прийшов у кiнцi першого робочого дня, Тарас глянув на мене й засмiявся. Його очi були сталево-сiрi, але в них було тепло.
– Ноги гудуть, ге, – сказав вiн.
Пферд стверджував, а не питав. Я пiвлежачи розвалився на стiльцi бiля входу. Випроставши ноги, я майже чув вухами, як вони i справдi гудуть, нiби високовольтнi дроти. Вiд ступнiв до стегон пiднiмалися теплi хвилi. Я сидiв, склавши руки на животi, розтуливши рота, й дивився тупо перед собою.
Зате зону я справдi пізнав. Я їздив по усiх секторах i вiддалених районах REE-17, аж до Iрпеня, Борисполя й Обухова. У Вишгородi щоразу смоктало пiд ложечкою. За роздiльною стiною, попри яку я проходив, стояла зелена житлова зона, gated community, де я колись жив iз Нiною й де жив також Нiнин чоловiк. Стiна вiдокремлювала зелену зону вiд червоної, тому на нiй, на вiдмiну вiд кинутих секторальних стiн, лишалися бляки. І все ж я не мiг до кiнця заспокоїтись, знаючи, що Нiна так близько, i щоразу намагався чимшвидше вибратись із Вишгорода.