Маршрутки рiдко доїжджали куди менi було треба. Переважно доводилось iще йти пiшки кiлометр-два. Я намагався пiд'їжджати рiзними маршрутками з рiзних бокiв. Пізнавав червону зону. Вся вона, зрештою, виявилась одноманiтною. Рiзнокалiбернi слами. Деякi багатоповерховi свiчки на Куренiвцi, в Голосiєвому й на Оболонi мали доволi солiдний вигляд. Здалеку. Якщо не знати. Якщо не знати, що всерединi вони перенаселенi, що водогiн i каналiзацiя давно вийшли з ладу, якщо не пiдходити близько й не бачити смiттєзвалищ бiля пiд'їздiв i сарайчикiв, якi туляться навколо.
Натовпи людей на магiстральних вулицях. На найбiльш жвавих перехрестях, саме там, де найважче пройти, половину тротуарiв займають iмпровiзованi базари. Товари лежать на ганчiрках або на полiетиленовiй плiвцi, чи й просто на землi. Над пiдозрiло слизькими на вигляд шматками м'яса в'ються оси. Попiд стiною будинку лежить зарослий i давно немитий чоловiк, усi обходять його, дехто переступає через його ноги. Неясно, цей чоловiк п'яний, хворий чи мертвий. По проїжджiй частинi у заторi повiльно сунуть машини, деякi iржа поїла навколо колiс та по днищу бiля дверцят, вихлопнi гази вилiтають видимими їдкими хмарками, коли водiї тиснуть на акселератори.
Я знаходив потрiбну адресу й вiддавав адресату конверт або коробку. Розписок не брав. За кiлька тижнiв знав усiх особисто. Одним iз них виявився маленький чорнявий чоловiчок, якого я бачив у Пферда першого дня.
Тепер менi не доводилося починати роботу вдосвiта, як у Алiка. Головне було встигнути об'їхати за день визначенi адреси. Зазвичай вiд семи до десяти точок щодня. Звiсно, всю REE-17 за один день не об'їдеш. Тому в понедiлок я мiг їхати в пiвденну частину зони й мотатися там, у вiвторок – на пiвнiчний захiд, всю середу їздити Дарницею й Харкiвським масивом, а Бориспiль залишати на четвер.
Пройшовши маршрут, я мав повертатися до офiсу i допомагати Пферду пакувати конверти на наступний день. Тарас орендував кiмнату на пару iз двоюрiдним братом Сашком. Лiва половина належала Пферду, права – Сашковi. В Сашка була фiрма, що займалася так званим зеленим ремонтом, тобто ремонтом «як у зеленiй зонi». Сашко сидiв у мережi на гаджетах i шукав клiєнтiв, час вiд часу до нього приходили окремi робiтники чи бригадири, а кiлька разiв на тиждень, переважно по п'ятницях i суботах, упродовж дня приходили бригади по зарплатню. Тодi Пферд виходив курити на запасний вихiд iз пiд'їзду. Вiн недолюблював цих ремонтникiв чи, як вiн їх називав, будiвельникiв. Тарас дратувався, що не може працювати, спльовував i повторював: «Нет ума – строй дома».
До Пферда й самого часто приходили люди. Часом я бачив локальних драг-дилерiв, яким розносив конверти. Зрiдка приходили люди iншого типу: переважно молодi, тільки окремі старшi, віку Пферда – але всi пiдтягнутi, як бігуни чи боксери-легковаговики. Якось, уже в жовтнi, я повертався з маршруту й на виходi помiтив таку групу, а серед них зниклого Романа Цюцюру. Я гукнув i пiдбiг до нього. Роман показав зуби й махнув менi рукою, але вiдразу розвернувся й пiшов за своїми товаришами, спиною до мене.
– А що Ромка Цюцюра тут забув? – запитав я, дiйшовши в офiс.
Але Пферд, зазвичай лагiдний, вiдрубав:
– Є просте правило безпеки. Don't ask, don't tell. Зайвого.
Я проковтнув це й пiшов у відгороджений куток-кухню заварити собi чаю. Спиною до мене бiля Сашка сидiло двоє будiвельникiв. Пiзнiше ми з Пфердом курили надворi, вiн вибачився за рiзкiсть i приготувався розповісти, але я сказав, що вже сам зрозумiв.
Раз на тиждень до нас приходила Умiда. Вони iз Пфердом заходили у вiдокремлений куток у дальньому кiнцi кiмнати. Я бачив, як вони шепочуться. Якщо в кiмнатi не було нiкого з будiвельникiв, могли розмовляти упiвголоса. Пферд розкладав на столi великий екран свого гаджета, Умка тицяла тут i там, водила пальцем i пояснювала.
Коли Умка закiнчувала, а я ще мав лишатися розкладати лiки по конвертах, то ми з нею виходили покурити на запасний вихiд наскрiзного пiд'їзду. Прощалися до вечора, а коли я вертався сам, Тарас iз Сашком та випадковими будiвельниками смiялись: очевидно, щойно був масний жарт про мене й Умку. Я кроїв перебiльшено скептичну гримасу, пiднiмаючи брови дашком i кривлячись. Вiд цього вони смiялися ще раз.
Чомусь у непристойностях Пферд чудово знаходив спiльну мову з будiвельниками, яких в усьому iншому так не любив. Коли в офiсi бувала жiнка – а траплялося це нечасто – то i Пферд, i Сашко, i присутнi на той момент бригадири поводилися пiдкреслено ввiчливо та стримано. Наче старосвiтськi джентльмени. Та варто було жiнцi вийти за порiг, як чоловiки зривалися з ланцюга пристойностi. Iнтелiгентний Пферд, наприклад, мiг присiсти на однiй нозi й при цьому, пiднявши палець вгору, зробити паузу й голосно перднути. Коли Ферчук зробив це вперше, я не знав, що й думати. Я завмер, i потiм силувано засмiявся. Через кiлька днiв звик, i коли Пферд довго не викидав коникiв, менi здавалося, що надто вже вiн правильний, нiби нудотно-солодкавий. Але за годину-двi Тарас повертав менi вiру в нього. У чоловiчiй компанiї Пферд iз будiвельниками влаштовували змагання, хто голоснiше пердне чи вiдригне. Особливо наприкiнцi дня, щоб розвiятись. Пферд мiг, вiдригуючи, водночас вимовляти «гвоздь», «лампочка», а одного разу навiть «Владимир Ильич Ленин». Я участi в таких змаганнях не брав, i Ферчук iз Сашком називали мене iнтелiгентом. Насправдi я просто знав, що не витримаю конкуренцiї.
Якось я сидiв сам в офiсi, заклеював конверти на завтра. Тарас курив надворi, а будiвельник Сашко вiдлучився у сортир за кiлька кварталiв вiд офiсу. Сашкiв гаджет розривався вже кiлька хвилин. Коли задзвонив усьоме, я не витримав i вiдповiв.
– Ви хто? Де Олександр? – насупилася жiнка з екрану.
– Зараз буде.
Жiнка була симпатична, але дуже сердита. Ретельно накладений макiяж, яскраво нафарбованi губи, висока зачiска.
– Скажiть Олександру, – вона стиснула губи, її каштановi кучерi затрусилися, – дзвонили з «Кардачпостач». Вiн позавчора поставив нам броньованi дверi. А сьогоднi, коли я вiдчиняла цi дверi, вони вiдвалилися. Так от, хай Олександр зi мною зв'яжеться.
Ми з Умкою стали жити разом. Суми наших зарплат вистачало, щоб винайняти кiмнату. Власне, це була половина кiмнати, вiдокремлена вiд iншої половини перегородкою з фанери. П'ять метрiв на два. У нас було пiввiкна – iнша половина лишилась у сусiднiй пiвкiмнатi. За вiкном, на заскленому балконi, жив худий мовчазний чоловiк.
Колись на поверсi розмiщувалися чотири квартири, тепер їх з'єднали в одну велику комуналку. Дванадцятиповерховий будинок стояв у районi мiж Куренiвкою та Вiником. Умiдi тепер доводилось на годину довше добиратися на роботу i з роботи. Зате ми були поруч щодня.
Худий сусiд з балкона часом запрошував нас на план. Вхiд на його балкон вiв навiть не з сусiдньої половинки, а з iншої кiмнати. Але нам не доводилося далеко обходити, щоб потрапити в гостi до сусiда. Ми вiдчиняли свою половину вiкна й перелазили через пiдвiконня. Вiдчинена стiйка вiкна була завширшки сантиметрiв п'ятдесят, але нам з Умкою, молодим i гнучким, цього вистачало. Iнодi ми залишалися кожен у своєму примiщеннi й передавали косяк через пiдвiконня. Сусiд лише кiлька разiв перелазив до нас. Вiн був iще худiший за мене, але вже не гнучкий. Навiть накурений, сусiд майже не говорив. Ми так i не дiзналися про нього багато. Його звали Костянтином.
Пiсля косяка ми прощались iз Костянтином i завiшували свою половину вiкна. Доводилося вмикати музику, щоб нас не почули. Це було загальноприйняте правило пристойностi в червонiй зонi. В кiнцi видовженої кiмнати, далi вiд вiкна, ми настелили кiлька ковдр, зверху для м'якостi – мiй жовтий спальник, а вже на нього – змiнну бiлизну. Нейлонове покриття спальника шарудiло пiд простирадлом, коли ми голi рухалися. До фанерного перекриття мiж пiвкiмнатами була прибита дошка, де на цвяхах висiв весь наш одяг.
Ми встигли виробити власну мову для двох, усi цi звичнi для коханцiв сигнали, жести та жарти, всi цi «позицiя на бочку номер раз» i «номер два», всi цi «хто смiшний?! я-а-а смiшний/а?!», удаване нерозумiння, перебiльшено пiднятi брови, «що пан/i хоче цим сказати?» та iншi фрази, зрозумiлi тiльки двом, i я для неї наодинцi Цип, чого нiкому бiльше б не дозволив, i вона для мене просто Ум-м-м, iз багатозначним м-м-м i похитуванням головою, й обводити пальцем її мiзинчик, i в «позицiї на бочку класичнiй» цiлувати її між лопаток, i розмовляти з голим плечиком, поки вона вдає, наче спить, i простягати руку вниз i крiзь сон тримати її за п'яточку пiдiбганої ноги, й менш пристойнi речi.