– Ч-чорт.
– Що там?
– Розсилка з Подолу.
х виселяють силою, прямо зараз…
– Iди, – сказав Пферд.
Я глянув на стоси конвертiв перед ним. Пферд вiдмахнувся:
– Розберуся. Йди собi.
Надворi виявилося, що стемнiло не зовсiм, як видавалося з примiщення. Була, може, година шоста вечора. Темно-синє небо з бордовим вiдтiнком. Свiтло мiста вiдбивалося вiд низьких снiгових хмар. Мокрий снiг падав i танув на щебiнцi, змiшуючись iз рiдкою багнюкою. Пiд ногами каша. Снiг був лапатий, i коли вiн падав на шию великими напiврозталими клаптями, холодна тала вода затiкала за комiр. Я глянув угору. Снiг ніби iшов з однiєї точки в небi й радiально розлiтався перед поглядом. Снiжинки, що були далеко, здавалися чорними й лише з наближенням бiлiли.
Менi вчувався звук гелiкоптерiв. Ледь-ледь, так що неясно, чи вони справдi летять за пеленою снiгу. Я завмер i прислухався. Здавалося, гелiкоптерiв багато. Я їх не бачив – заважав снiг. Рано почалося, подумав я.
Маршрутка була забита, як завжди. Люди стояли мокрi й сумнi. Я обтрусив снiг i воду з плечей i втиснувся в розчиненi дверi. Довелося тягнути дверi на себе, щоб допомогти гiдравлiцi зачинити їх.
До Подолу їхали пiвтори години.
– А як же «якщо прийде вiйна, я буду дезертиром»? – я вищирив зуби, побачивши Валеру.
– Так то вiйна, – вiн закинув голову назад i зареготав, – а тут я за себе.
– Партiзанен нiхт капiтулiрен, – обернувся до нас незнайомий чоловiк.
Ми з Валерою засмiялися. Чоловiк теж засмiявся. У мене йшов мороз по шкiрі. Я дуже боявся i, щоб не цокати зубами, розтягнув губи й гигикав.
– Ти як мене знайшов? – запитав Валера.
– Улугбек привiв.
– Вiн уже пiшов?
Я кивнув.
– У нас тут бойова шеренга, – зареготав Валера й показав навколо.
– Я бачу, – гигикнув я.
Нiякої шеренги не було. Я бачив навколо двадцять або тридцять чоловiкiв. Ми розсипалися в нiшах старих будинкiв уздовж Межигiрської, в арках ворiт, за ґанками, бiля входiв до пiд'їздiв. В усiх вiкнах – незвично – горiло електричне свiтло. Я не знаю, де поставили генератори. Я бачив людей навпроти, через вулицю. Сидiли навпочiпки. Я ще раз перелiчив усiх, кого бачив. Двадцять сiм. Мабуть, на паралельних вулицях є ще. Крiм Валери, я знав лише вiрменина Азата, я бачив його зi спини за п'ять метрiв попереду. Вiн стояв за високими сходами, що вели до зовнiшнiх дверей магазину на першому поверсi. Може, тут був хтось iще зi знайомих, просто я не розгледiв.
Стоячи й пiвсидячи по обидва боки Межигiрської, всi дивилися через Вали в бiк Контрактової. На бульдозери. Корпуси бульдозерiв виднiли над пiвметровим валом – барикадою з будiвельного смiття. Бульдозерiв було багато, вони розтяглися на кiлька кварталiв углиб. Серед них стояло i двi чи три машини блякiв iз критими чорним брезентом кузовами для перевезення людей. Бляки принесли прожектори, встановили їх на високих штангах i освiтлювали все навколо – i нас через Вали, й бульдозери бiля себе. Над Межигiрською по той бiк Валiв клубочився сизий дим, його добре видно у свiтлi фар та прожекторiв. У всiх бульдозерiв ввiмкнено двигуни. Я вiдчував, як вiд них вiбрує стiна нiшi, в якiй заховалися ми з Валерою та ще один незнайомець. Я поклав руку на шорсткий холодний камiнь стiни. Моя рука дрiбно тремтiла.
– Класнi шузи, – незнайомий чоловiк показав на мої ноги.
Я опустив погляд. Ми стояли у рiдкiй багнюцi. Мокрий снiг, змiшаний iз темно-коричневою, зовсiм непрозорою вiд бруду водою. Вода не сягала вище пiдошви моїх гiвнодавiв, а от незнайомий чоловiк стояв у поношених кросiвках iз пластмасовими пiдошвами. У нього були потертi чорнi джинси, потерта шкiряна чорна куртка, шкiряний чорний картуз. Зате обличчя свiтле, очi свiтлi, волосся свiтле. Волосся ледь кучерявилося.
– У мене вже мокрi, – засмiявся чоловiк, пiднявши одну ногу з води й показуючи нам пiдошву кросiвка. На пiдошві були тріщини.
– Скоро про це забудеш, – сказав Валера.
Ми троє зареготали, Азат обернувся на нас, обличчя у нього було бiле, без будь-якого виразу, опущена щелепа, вiдвислi пiд очима щоки, лицевi м'язи без тонусу. Я помахав йому, i вiн мляво пiдняв праву руку. В лiвiй Азат тримав скляну пляшку. Коктейль Молотова.
У нiшi за нами цих коктейлiв стояв цiлий ящик. Я тримав три пляшки при собi: одну у внутрiшнiй кишенi куртки, iще одну глибоко в кишенi штанiв, я вiдчував її лiвою ногою i намагався контролювати, щоб пляшка не випала. Iще один коктейль, поки закоркований i без ґноту – в міському рюкзачку за спиною. До стiни я притулив сокиру з довгим руків'ям, яку менi тицьнув Улугбек, коли вiв на позицiю. За рукiв'я сокири правив метровий шматок залiзної труби. Помiтно, що колись уся сокира до кiнчика леза була фарбована в червоний колiр. Лезо зовсім тупе.
– А що так смердить? – скривився я.
– Гусари, мовчати! – відповів свiтловолосий.
Ми засмiялись. Азат здригнувся, але цього разу не обертався.
Валера показав пальцем спершу вниз, а потiм на вал смiття:
– З-пiд стiн наколупали.
Я глянув уздовж будинку. Звичних притрушених побiлкою та цегляною крихтою куп смiття не було, а пiд голою стiною, яка пiд прямим кутом незвично сходилась iз тротуаром, гнили залишки дощок, виднiли темно-зеленi та напiвпрозорi блакитнi смiттєвi пакети.
– Немилосердно, – я скривив нiс.
Почулося лопотання. Воно наростало. Я пiдняв голову. Високо вгорi пролетiв маленький чорний гелiкоптер. Снiг бiльше не падав, тому я побачив скляну кабiну, схожу на велику банку з-пiд помiдорiв. Це був розвiдник.
Що ми тут робимо? – подумав я. З коктейлями та сокирами проти гелiкоптерiв i бульдозерiв. Середньовiчне селянське повстання.
– Нашi спровокували їх чимось? – запитав я.
Валера знизав плечима.
– Олiмпiада не за горами, – засмiявся свiтловолосий.
Валера кiлька разiв швидко кивнув на знак згоди, показуючи пальцем на свiтловолосого.
– А ось i олiмпiйський вогонь, – сказав свiтловолосий, показуючи в небо.
Цi не були розвiдницькi. На нас летiли масивнi гелiкоптери. Я встиг побачити мiж будинками з десяток, а потiм крiзь лопотiння почулося високе сичання, воно дедалi голоснiшало, хотiлося затиснути
вуха.
– Пригнись! – Валера смикнув мене за руку, я впав на колiна в багнюку, долонями в чорно-коричневу воду, змiшану з мокрим снiгом, я збирався встати, коли мене вдарило по плечах, руки пiдiгнулись, i я плямкнув щокою в грязюку, i аж тодi почув гуркiт, i зверху на мене посипалися крихти сiрого вапна з кам'яних стiн, мiж ними падали пласкi яскраво-оранжевi гострi уламки цегли завбiльшки з медiатор для гiтари, i я сповільнено бачив, як яскраво-оранжевi цеглянi медiатори падають у темно-коричневу воду, i тут пiвцеглини брьохнуло у калюжу поряд з моїм обличчям, i я пiдскочив i протер заляпанi очi.
Гелiкоптери пускали снаряди у вiкна житлових будинкiв. Мешканцi залишили їх, але всерединi, ми знали, були люди з запальною сумiшшю, щоб зупиняти бульдозери, кидаючи вогнянi кулi з дахiв.
Я втиснувся мiж Валерою та свiтловолосим у нiшу пiд дверима пiд'їзду, вперся спиною в дверi, почув ффф-ф-фiiiiiть! – i новий вибух, вищання – ще один, здалося, далi, нiж цей перший десять секунд тому, може, вони вiдлетять, подумав я.
– Фак! – нам пiд ноги ляпнуло тiло.
Чоловiк, який зiстрибнув з вiкна над нами, горiв. Чорна пляма на частку секунди прямо перед обличчям, i ось вiн перетворюється на пляму бiля наших нiг, скрутився й лежить на боцi, вiд пальта валить дим, і посеред нього темно-оранжевi язики полум'я. Валера рвонувся до чоловiка i збив його з нiг, кинув у калюжу під нашими ногами, перевернув на спину, чоловiк стогнав, Валера не випускав його, великі Валерини руки, вiн значно сильнiший, але чоловiк випручався, чоловiк кричав.
– Дай картон! – показав кивком Валера, рукою вiн тримав чоловiка над лiктем, я не зразу зрозумiв, озирнувся, пiдбiг i пiдняв з асфальту пiд стiною напiвзогнилий темно-коричневий шматок картону метр на пiвтора, мабуть, кришка великої коробки, з першого разу картонка розлiзлась у мене в руках, її кутик мокро вiдокремився й лишився в моїй руцi, решта плямкнулась у бруд, я взяв картонку ще раз, обома руками, вона вiдокремилася вiд асфальту iз цмоканням, я притулив картонку в обiймах до свого тiла, вiдчув щокою й шиєю, що картон холодний i брудний i мокрий, я пiдбiг до чоловiка, що вистрибнув з вiкна, Валера вже знову повалив його на землю, тепер обличчям донизу, i я кинув мокру картонку на спину чоловiковi, я намагався не надто притискати її.