– Ох-х! – застогнав чоловiк.
До смороду паленого волосся додався гарячий гнилий запах. Чоловiк завмер. Вiд його спини валив дим уперемiш із парою.
– Ну як? – запитав Валера.
– Нога, – простогнав чоловiк.
– Нога?
– Пiдвернув, – i чоловiк почав плакати.
Йому було за сорок, вiн рано полисiв, тiм'я лисе, тiльки по боках i на потилицi лишалася смужка волосся, i мабуть, саме ця смужка смердiла, я нахилився й набрав пiд стiною чистiшого напiврозталого снiгу i талою водою з долонi почав обтирати чоловiковi волосся, намагаючись не торкатись обпеченої шкiри, я побачив зблизька волосини, скрученi в маленькi обпаленi кульки, так, це вони смердiли, навiть на вiдкритому повiтрi смердiли нестерпно, чоловiк опустив обличчя, поки я обережно обтирав його, щоб остудити волосся i щоб воно припинило тлiти, а чоловiк дрiбно тремтiв, плачучи.
– Вiдведи його в санiтарний, – кивнув Валера свiтловолосому, вони удвох пiдняли попеченого чоловiка з калюжi, в якiй той сидiв, свiтловолосий узяв його пiд пахви й поклав його руку собi на плечi, вони пiшли назад вiд барикад, не ховаючись попiд стiною, оскiльки вибухи лунали вже далi, може, на паралельнiй вулицi, й попечений чоловiк кульгав на лiву ногу – коли вiн намагався ступати на неї, то провалювався, i свiтловолосий відхилявся у протилежний бiк i напружувався, щоб його втримати.
Ми з Валерою сiли, притулившись спинами до дверей пiд'їзду, втискаючись, бо згори падали уламки вiконних рам, якi догоряли. Вони хлюпали у мокре й гасли.
Ввiмкнулись усi прожектори, поставленi бляками за Валами. Прожектори, схожi на стадiоннi, давали рiзкi тiнi, й дивитися прямо в рефлектори було як дивитися на сонце.
Двигтiння бульдозерiв по той бiк Валiв посилилося. Схоже, махини повiльно рушили вперед. А з протилежного боку почулось гудiння вищого тону. З пiвночi, з боку Вишгорода летiли чорнi мухи, поступово перетворюючись на гелiкоптери.
– Напевно, це воно, – сказав Валера.
Короткий нервовий смiшок.
– Валера, що ми тут робимо? Ми ж не маємо шансiв.
Вiн повернувся до мене, його очi були карi, й у мене ледь не потекли сльози, внутрiшнi кутики очей свербiли, почали свербiти щоки, i я, перекладаючи холодне залiзне рукiв'я червоної сокири з руки в руку, по черзi приклав до щiк долонi. Це не допомогло, вже свербiли вуха. Голос Валери був несподiвано лагiдний:
– Не червонiй. Я теж боюся.
Я повернувся у бiк гелiкоптерiв, щоб не дивитися на нього.
– Повiльно летять.
– Щоб висадити блякiв, хулi.
Гелiкоптери сунули над Межигiрською, напевно, над Костянтинiвською, над Фрунзе та Волоською. Ось видно вже не всi чорнi махини, бiльшiсть зникла за будинками, й лише кiлька з них лишаються у зонi видимостi. Гелiкоптери мали товстi мiсткi черева. Вони дедалi заповiльнювались. Один завис практично над нами, ми пiдняли голови й визирнули з-пiд нiшi. Мiж верхнiм поверхом будiвлi й гелiкоптером було не більше тридцяти метрiв. Валера прокричав менi щось у вухо.
– Що?!
Гелiкоптер ревiв якраз над нами. Валера притулив двi долонi до мого вуха i прокричав:
– Суки, кажу! Навiть не бояться!
Я тричi махнув головою з максимальною амплiтудою, показуючи, що почув. З верхнiх поверхiв усiх наших викурили, на нижнiх усе видно у свiтлi прожекторiв, гелiкоптери зависли над дахами, i бляки не бояться ракет або бравують, луп-луп-луп-луп-луп, гелiкоптер завис на мiсцi, бляки не поспiшають, вони залякують, у арникiв зi сламiв нема страшнiшої зброї за коктейлi Молотова, коктейлем не докинеш до гелiкоптера в низхiдному потоцi повiтря, на гелiкоптер i дивитися важко, струменi холодного вiтру з-пiд лопатей б'ють по очах.
Гелiкоптер лупав повiтря лопатями, як килим вибивачкою, тiльки значно швидше: туф-туф-туф-туф-туф. Це був навiть приємний звук, у ньому було щось округле, звук нiби був оббитий повстю, але потiм крiзь нього почулося шипучо-свистяче: пшшш-ш-ш-пссс-сс-шхх! I дим навколо. I нема чим дихати. Я схопився вiльною рукою за горло, скрутився вузлом на землi, пробував кашляти, але не мiг вдихнути, щоб мати чим кашлянути, я вiдчув ритмiчнi судоми в животi, глибоко пiд дiафрагмою, й пекло очi, й нiчого не видно, i з iмли виникають лише ноги в чорних чоботах, бух! бух! бух! щоразу, як новий блеквотер приземлюється бiля нас, напевно, бляки спускаються по мотузцi, але в бiлому туманi її не видно, тiльки чоботи, бух! бух! i лише потiм над чоботами чорнi пластиковi пластини, що закривають гомiлки, чорнi наколiнники, знизу вгору чорнi стегна, потiм вкритий чорним панциром тулуб, i прожектори ледь просвiчують крiзь густий бiлий дим.
Я нарештi змiг вдихнути й лежачи на боцi забився в нiшу, глибоко i ще глибше, я намагався викашляти всi легенi, заповненi їдким газом, Валера корчився поруч, у мене почало розвиднюватись перед очима, i я згадав про дворик на Ярославськiй, я пригадав стебло винограду, яке помiтив, поки мене вiв сюди Улугбек, це ж за рогом, я сильно вдарив Валеру по плечу, вiн повернув обличчя й упiзнав мене через півсекунди, я махнув рукою, щоб вiн устав, ми пригнулись i побiгли, поки нас не видно в диму, ми не дихаючи пробiгли двадцять метрiв i завернули праворуч, тiльки тодi розiгнулись i вдихнули й одразу закашлялись. Бiлий дим i ось це чорне голе стебло винограду, облущенi довгi смуги старої кори, листя вже немає, що там казати про плоди, нам в арку перед цим товстим стеблом, а там двори, бляки не пiдуть усередину. Ми забiгли в чорну арку, вона була глибока i в кінці були замкнені ворота.
Ворота стояли чорнi, клiтка з фарбованих, квадратних у перерiзi прутiв завгрубшки на два пальцi, й ворота доходили вгорi пiд стелю арки, не лишаючи шпарини. Я навалився на них усiєю вагою, вони не пiддались, Валера глянув на мене, я крикнув:
– У наступну!
За товстим стеблом, я пам'ятав, є ще одна арка, може, в нiй ворота будуть вiдчиненi, тут так темно, але ми тут у пастцi, з арки видно електричне бiле свiтло, напевно, прожектори є й на гелiкоптерах. Ми зробили кiлька крокiв до виходу, i тут в арцi з'явився силует чорного жука, я сахнувся назад, усередину й забився в кут бiля ворiт, тут так приємно-темно, i туман, вiн мене приховає, i пiд аркою сухо, сюди не долiтають опади. Головою жука була протигазова пластикова маска, з чорними носовухомацаками та прозорими булькатими очима. Черевогруди жука вкривала чорна пластикова луска, з шолома стирчали три-чотири антени-вусика для радiокомунiкацiї з iншими чорнопластиковими жуками.
– Ти! – сказав жук, показуючи в моєму напрямку.
Я? Я скрутився й заховався!
– Ти! – повторив жук у туманi, звук лунав з-пiд протигазової маски через зовнiшнiй динамiк.
Я? Нi! Я втиснувся ще глибше в стiну, я вiдчував сухий запах старого вапна на цеглi, якою викладено арку, й сухий запах облущеної фарби з залiзних прутiв чорної клiтки ворiт, я не хотiв, щоб жук до мене наближався.
Жук заговорив з iншим жуком по радiо, не вимкнувши зовнiшнiй динамiк:
– Так! Це вiн. Як? Цюцюра? Позитивно.
Дим став рiдшим, я лежав тихенько й не кашляв, i тепер я згадав про Валеру, який лежав там, вiн лишився бiля виходу з арки, його вдарило щось iскристе, коли жук перегородив нам дорогу, Валера бiг перший, я за його спиною, я чув розряд, трiск, я втiк у дим. Тепер я бачив крiзь бiлий туман в електричному свiтлi чорну масу на землi, Валеру, вiн напiвлежав, спершись плечима на стiну арки, Валера тримався обома руками в районi сонячного сплетiння, i я не бачив у пiвтемрявi й диму, чи розплющенi його очi.
– Цюцюра. Позитивно, – сказав чорний жук, i вусики-антени затремтiли, коли вiн кивнув головогрудьми.
Так, так, i я вiдчув хвилю полегшення, жук показував на Валеру, не на мене. Так, так, це ж Валеру показувала вiльна преса на всiх акцiях, це ж Валера, не я, постiйно говорив на камери. Я повільно скрутився i пiдiбгав кiнцiвки, щоб стати непомiтнiшим у закутi пiд воротами, щось дзенькнуло внизу, я завмер, але жук не почув, вiн не повернув головогруди, жоден вусик не ворухнувся в мiй бiк, я опустив очi, я досi стискав у руцi червону пожежну сокиру з довгим металевим рукiв'ям. Я вирiшив не класти її, щоб метал не дзенькнув об землю.