– Шариш. До речi, якщо хтось пхатиме носа не у свої справи, як оце я: що робиш, куди їдеш? – можеш казати просто, що шукаєш точку G. Вся ххоххана ред-зона тiльки цим i займається.
Я пiдхопив його iронiчну фамiльярнiсть i запитав:
– А чого ви так дивно говорите?
– Як? – пiдняв брови Валера.
– Ну, отак, ххть, нiби видихаєте, ххах.
– А. Та жiнка, – вiн усмiхнувся з нiжнiстю, яка несподiвано пасувала до великого обличчя, – сказала, тепер у нас дитина, вiдучуйся матюкатись. А так зразу спробуй вiдучитися, ххть.
Валера потягнувся вгору, приспустив сонцезахисний козирок на лобовому склi й дiстав з кишеньки паперовi фотки.
– Диви, Тоха. Правда, красунечка? – вiн розплився в усмiшцi, очi перетворилися на щiлини.
На фото було немовля. Немовля як немовля. Товсте насуплене обличчя.
– Ага, дуже гарна, – сказав я. – Скiльки це їй? Це ж вона?
– Ага, дiвчинка. Оленка. Два мiсяцi, ххть. Ххть, треба припиняти оце ххахх, ххухх, – кiлька разiв, дратуючись на себе, видихнув Валера. – А це Катя, жiнка.
Вiн на кiлька секунд вiдiрвав обидвi руки вiд керма, поки висмикував з-пiд першої фотографiї iншу.
От жiнка справдi була гарна. Довге темне волосся, широкуватi вилицi, великi очi, правильне високе чоло i сильне пiдборiддя.
– Ого!
– Ага, – кивнув Валера. – Я їй тодi казав: ти, мабуть, якась вiдстала, ну навiщо я тобi, менi пiд п'ятдесят, я давно вдiвець, а тобi тiльки двадцять п'ять рокiв, знайдеш собi молодого, красивого. А вона – нi, ти хороша людина, таких мало. Я оце вже два роки досi не вiрю, що менi таке…
– Так, дуже гарна, – сказав я, щоб не запала незручна мовчанка.
Валера й далi видихав замiсть окремих складiв, особливо коли розпалювався, але я майже не звертав уваги. Лише зрiдка мене це смiшило.
Тягач утробно гуркотiв пiд нами. Сидiння, обтягнутi потрiсканим чорним дерматином, дрiбно вiбрували. Я дивився з висоти кiлькох метрiв на розбиту дорогу – радше ґрунтовка, тiльки де-не-де видно залишки асфальту. Назустрiч нам зрiдка траплялися вантажiвки та подiбнi до Валериного тягачi на гусеничному ходу. По узбiччях болото, трава ще не пробилася. За кiлька метрiв вiд дороги в кожен бiк – паркани з колючого дроту, й за ними порожнi чорнi поля. Похмуре сiре небо.
Але я сидiв у цiй кабiнi, й менi вже було не так гидко. Й навiть не так страшно.
– Куриш? – Валера простягнув пачку сигарет.
Я повагався i взяв одну. Сигарета була без фiльтра.
– Взагалi-то я кинув, – зiтхнув я.
– Тут не доживеш, аби померти вiд курiння, – засмiявся Валера.
Вiн прикурив менi, потiм собi. Я закашлявся вiд першої затяжки. Ще й пiсля вчорашнього дощу болiло горло. Менi сподобалась Валерина рацiоналiзацiя. Вчора я мокнув i мерз, потiм спав у вогкому й холодному – що менi тепер одна сигарета?
Пiсля кiлькох затяжок я сидiв очманiлий: давно не курив. Ноги й руки зробилися ватні, у кiнчиках пальцiв поколювало. Я трохи сповз по дерматиновому сидiнню й вiдчув, як липка футболка клеїться до спини, але зараз це було не так неприємно.
– То за що тебе звiльнили, Тоха? – запитав пiсля хвилини мовчання Валера.
– Ну, я журик… – почав я. – Був журиком.
Я вирiшив казати правду, хоч i не всю. Розповiв, як кiлька рокiв працював в одному копi-агентствi. Але кiлька тижнiв тому лихий мене поплутав написати, ну, статтю не статтю, а такий собi опiньйон. Я написав як, за даними Всесвiтньої органiзацiї охорони здоров'я, в REE-17 за минулий рiк 20 тисяч людей померли вiд поганої води. Це було на 4 тисячi бiльше, нiж рiк перед тим i ще на 2 тисячi бiльше, нiж два роки тому. ВООЗ давав данi по всьому свiту, але я взяв саме сусiдню з GEE-17 зону. Географiчна близькiсть. I поруч у статтi я поставив графiк зростання цiн на бутильовану воду. Вони корелювали. Нi, не те щоб менi дуже це болiло – для мене 20 тисяч померлих були цифрою, не бiльше. Я радше хизувався своїми iнтелектуальними здiбностями: ага, що я розкопав! I без узгодження вивiсив данi у свiй блог на сайтi агентства. Проблема виявилась у тому, що власники нашого агентства i монополiсти на бутильовану воду в довколишнiх зонах – це практично тi самi люди. Мене звiльнили, а за запис у блозi вибачилися перед публiкою як за манiпулятивний.
– Я думав, демократи проти цензури, – пихнув димом Валера.
Я вiдчув у його голосi iронiю.
– Це ж не цензура, – знизав плечима я. – Звичайна корпоративна етика.
Валера промовчав. Ми саме проїздили через невелике поселення – суцільний слам. Валера зменшив швидкiсть i уважно дивився на дорогу, бо на проїжджiй частинi копирсалося багато дiтей iз лопатами. Дiти в гумових чоботах i в заляпаному брудом одязi перекидали напiврiдку грязюку, змiшану з гравiєм, з одного мiсця на iнше.
– А що це вони роблять? – запитав я.
Я пригадав, як онук господарiв хати, де я ночував, вiд цiкавостi ледь не зазирав менi до рота, поки я снiдав хлiбом iз чаєм, якi отримав вiд його баби з дiдом. Хлопчик тодi збрехав менi, що йому тринадцять. Пiзнiше вiн взув гумовi чоботи, взяв бiля дверей лопату й вийшов разом зi мною.
– Вдають, нiби ремонтують дорогу, – сказав Валера. – А водiї вдають, нiби вiрять.
Вiн запхав руку в кишеню, вийняв жменю монет i, прицiлившись, кинув їх на суху дiлянку бiля дороги. Кiлька найближчих дiтлахiв одразу покидали лопати й побiгли збирати грошi.
– Печально це все. Бльхх! Друга половина двадцять першого столiття, а ми помираємо вiд ххйової води, вiд дебiльної кишкової палички. I вiд холери, вiд туберкульозу, вiд СНIДу. Вiд ххдьських вилiковних хвороб. Лише тому, що бiднi. Ти знав, що до 2020-х смертнiсть вiд тюбика, наприклад, падала? Тодi ще лишалися безкоштовнi програми лiкування. А цi дiти, ххть, якi замiсть школи лопатами махають i навiть нормально читати не вмiють? I що їм свiтить у життi?
– Ну, це їхнi батьки виннi, раз не платять їм за школу.
– Ти ж, мабуть, не знаєш, що колись i школи були безкоштовнi? – скривився Валера.
Я так на нього подивився, що вiн криво посмiхнувся у вуса:
– Що, ххть, дивуєшся, що якийсь сраний воділа про таке говорить? – вiн побачив у моїх очах згоду й пояснив: – Я ж теж не завжди жив у червонiй зонi. Колись був, не повiриш, професором, iтiть. Професором соцiальної iсторiї! – вiн пiдняв палець догори. – Ти хоч знаєш, що це таке, журналюго? Школа анналiв, – Валера пiдкреслено протягнув звук «н».
– Ну, були професором, – сказав я. – I що сталося?
Валера насупився:
– Вилетiв, як i ти. Як i доххя народу.
– Давно?
Вiн примружився, пригадуючи й дивлячись на дорогу:
– Моєму Ромi тодi було рокiв десять… Мабуть, оце шiстнадцятий рiк пiшов, як ми в ред-зонi, – вiн посумнiшав, але через кiлька секунд повернувся до мене i жвавiше сказав: – Але, Тоха, не знаю як тепер, а тодi було по-iншому. Тодi ми боролися рiк чи пiвтора, позичали грошi, просили родичiв. А ти скiльки тижнiв як роботу втратив? Два?
Я опустив голову. Менi хотiлося йому довiритися, проте я не мiг отак одразу розповiсти все. Валера пiдморгнув:
– Та забий, я ж не бляк, допитувати не буду.
У тутешнiх червоних зонах блеквотерiв називають виключно бляками. Мабуть, логiчнiше було би блеками, але для мiсцевого населення склад «бля» краще передає ставлення до найманцiв.
– Краще я сам тобi щось розкажу, – сказав Валера. – Знаєш, що то був за вибух у GEE-17?
Я глянув на нього.
– Пробили стiну, щоб винести в ред-зону партiю iзонiазиду, – сказав Валера. – Це не наркотик, це лiки вiд туберкульозу, – додав вiн у вiдповiдь на мiй погляд.
Потiм Валера замовк, чекаючи на мою реакцiю.
Пауза.
– Крадений?
– Нє, ххть, куплений, – вiн раптом роздратувався.
Я подумав, що краще не казати Валерi, як думає бiльшiсть у зеленiй зонi про drug-терористiв i драг-дилерiв. Журналiстiв у гайд-буках учать називати їх саме так. Байдуже, що це вводить в оману, бо глiнгом слово drug означає як наркотики, так i лiки.
Валера озвався знову. Вiн говорив тихо:
– У вас там вважають, що грабувати склади – величезний злочин, а ще бiльший – коли драг-трафiканти пiдривають стiну. А не злочин – добитися монополiї, знищити дешевi дженерики, а тодi на свої захищенi патентами ліки пiдняти цiни до хмар – i хай люди здихають? У вас там у зеленiй зонi нiхто про це не думає?