– На мiсцi? – перепитав жук у глибину шолома. – Позитивно. З присудом? – вiн вислухав вiдповiдь. – Так, поруч нiкого. Час є. Позитивно.
Так, поруч нiкого, подумав я. Все правильно, я нiхто, лише тiнь у кутку, я завмер i м'язами живота перекочував судоми всерединi себе, щоб знову не закашлятись. Так, нiкого.
Ноги жука протупали до Валери, що напiвлежав, спершись плечима об стiну, Валера навiть зараз виглядав велетнем, навiть поруч iз жуком у його пластиковiй бронi, але Валера не рухався.
– За звинуваченням у тероризмi… пiдбурення до непокори… як ворога свободи… пiдприємництва… надзвичайний стан… – бурмотить жук.
Жук став спиною до мене, вiн мене не помiтив i вже не помiтить, якщо я сидiтиму тихенько, як те мишеня, яке я бачив колись пiд хлiбним кiоском у сухому листi, якщо я не ворушитимусь, як те мишеня, i тут я зрозумiв, що жук збирається зробити. Вiн же зачитує Валерi вирок.
Зi спини жука також прикриває чорна луска, але видно смужку людської рожевої шкiри на шиї. В електро-бiлому свiтлi, що падає в арку вiд прожектора ззовнi, шкiра здавалася нiжною, мов у дитини. Мабуть, вiн зовсiм молодий. Я стиснув обома руками довге металеве рукiв'я сокири, вiдчув, як напружилися м'язи передплiччя, i певно, ввечерi вдарив морозець, бо шкiра лiвої долонi, якою я вхопився за ненагрiте мiсце на металi, аж пече вiд дотику, снiг би вже не танув, а за аркою клубочиться бiлий дим, крiзь який прозирає чорнота листопадового вечора.
– …у зв'язку з неможливiстю доправити до мiсця… – скоромовкою продовжує жук.
Що за формальностi, скiльки можна зачитувати? Хочеш убити – вбий! Я вiддiлився вiд стiни й сiв навпочiпки. Треба рiзко встати на рiвнi, жук не встигне зреагувати, вiн навiть не почує мене. Якщо я вб'ю жука, то зможу перетягти Валеру в наступну арку, може, ворота вiдчиненi, й ми загубимось у двориках, залiземо в якесь вiкно чи пiдвал i перечекаємо.
Валера слабко ворухнувся, пробуючи встати, вiн вiдходив вiд удару струмом, жук вiдступив на крок i прискорив скоромовку, вiн тепер опинився ще ближче до мене, дим розвiявся, я побачив, як з-пiд шолома жука стирчить кiлька пасм довгого русявого волосся, воно вибилося з-пiд чорного в'язаного пiдшоломника i прилипло до мокрої вiд поту нiжно-рожевої шиї, але ж це не жук, це людина, я один раз вважав себе вбивцею i бiльше не хочу, нi, нi, нi, може, по ногах? Чи є тут камери стеження? Умка колись казала, що камери є скрiзь, вони ж дешевi, як пiсок.
– …стратити на мiсцi, – закiнчив блеквотер, коротка черга з автомата, запах пороху, i ноги зникли з арки, розчинившись у білих клубках диму, які в електричному світлі перекочуються в чорноті.
Я повiльно повернув голову i втупився в точку, де досi була спина блеквотера. Залiзне руків'я сокири встигло нагрiтися вiд моїх пiтних долонь. Перед моїм поглядом стояла вкрита облупленим сiрим вапном цегляна стiна. Електричне свiтло ззовнi давало рiзкi тiнi на лiнiях мiж цеглинами. На верхнiх краях цеглин можна було навiть бачити пил. Чи може, то старе павутиння. Нi, звiдки павутиння на пласкiй поверхнi. Пил.
Я опустив погляд. Валера лежав на боцi спиною до мене. Пляма, що збiльшувалась пiд ним i всотувалась у сухий пил i в суху вапняну крихту, здавалася чорною в рiзкому свiтлi. Масною. Як нафта. Я вiдклав сокиру, притулив її в кутку, який утворювали стiна й ворота. Я пiдсунувся до Валери. Обома руками взяв його за плече i в дурнiй надiї потягнув на себе i перевернув обличчям догори.
У серединi зими в мережi з'явилися ролики про Олiмпiаду в GEE-17. Весь Подiл на вiдео зобразили як один великий готельно-комерцiйний комплекс iз молами, кiнотеатрами й одним з олiмпiйських стадiонiв на площi бiля «Жовтня». Подiл зобразили вiдбудованим в iсторичному стилi, тiльки втроє вищим. «Вiд сламiв – до нового процвiтання!», говорив бадьорий голос. Цiльовою аудиторiєю реклами були жирiки з рiзних зон. Цей ролик називався соцiальною рекламою, тобто його виготовлення фiнансувалося з податкiв.
Схили Днiпра в рекламi озеленили за допомогою комп'ютерної графiки. Серед травневих каштанiв визирали нiчнi клуби та казино. «Дорогими для мене стали схили Днiпра», – цi слова протитрували також глiнгом. Бадьорий голос повiдомив, скiльки мiльярдiв нових доларiв iнвестують у розширення GEE-17.
Завершувався ролик представленням офiцiйної символiки Олiмпiади. Найкращi дизайнери з GWE-1 розробили персонажiв з нацiональним колоритом, порадившись iз експертами-фольклористами з GEE-17. Горлиця у вишиванцi й вiночку з кольоровими стрiчечками горнулася до орла, вдягненого в широкi синi шаровари. У орла був чуб-оселедець i вислi вуса. I горлиця, i орел взутi в червонi чобiтки. Комп'ютерний орел вiдривався вiд горлицi й присiдав, танцюючи гопака, вона ж притискала праве крило праворуч вiд дзьоба, лiвим притримувала праве за лiкоть i похитувала маленькою голiвкою, i стрiчки на вiночку розмаялись по її плечах i високих грудях. Орел навприсядки танцював навколо горлицi, пташиний флiрт закiнчувався тим, що обидва птаха ставали у складнi пози, так що стрiчки, шаровари та пташинi тiла разом утворювали емблему – п'ять олiмпiйських кiлець. На тлі піднімався каштановий листок.
Випуск цiєї соцiальної реклами збiгся в часi зi спалахом пташиного грипу в REE-17. Це був той самий штам, що й минулого та позаминулого рокiв, вiд нього iснували лiки, проте фармконцерн, який володiв патентом, отримав на нього монополiю, й лише одиницi в червонiй зонi могли купити препарат. Що бiльше людей помирало, то дорожчими ставали лiки. Дiяла невидима рука ринку, й нiхто не був у цьому винен.
Пферд пiсля розгрому Олiмпiйських бунтiв вимушено призупинив дiяльнiсть. Охорону роздiльної стiни посилили. Вiдновили секторальнi стіни, якi постраждали вiд бунтiв. Бляки повернули позицiї на секторальних стiнах тiєї ж ночi, коли розгромили арникiв на Подолi, схилах Днiпра i Кожум'яках. Мали будувалися також додатковi секторальнi стiни, щоб подiлити REE-17 на дрiбнiшi частини для кращого контролю в разi пiдривної дiяльностi. Робiтникiв для побудови нових стiн набирали, звiсно, серед мiсцевих арникiв. Арники йшли. За цю роботу непогано платили.
Ми з Пфердом опинились у рiзних секторах – я в третьому, пiвнiчно-захiдному, а вiн у четвертому, на пiвднi зони. КПП мiж секторами закрили на невизначений термiн – згiдно з офiцiйним оголошенням блеквотерiв, задля iзоляцiї можливої субверсивної (пiдривної) дiяльностi.
Через тиждень у мене закiнчилися таблетки, виданi Пфердом. Я сходив до маленького чоловiчка, якому часто доставляв лiки. Той жив на Вiнику, неподалiк од нас.
– Сорi, бро, – чоловiчок розвiв руками, стоячи у дверях своєї кiмнати. – Пферд – це Пферд. А я – бiзнесмен. Доброчиннiстю не займаюсь. Ось прайс, качни собi на гаджет.
Був будень. Здається, вiвторок. Коли я повернувся, Умка була вдома.
– Все, – сказала вона.
Я подивився на неї. Умка сидiла на матрацi, схрестивши ноги.
– Вiзу скасували?
– Це теж, – Умка подивилася на мене знизу. – Очевидно.
Умка не доїхала до КПП в зелену зону. Менеджмент GEE-17 щойно скинув блякам новi списки пiдозрюваних ворогiв свободи (пiдприємництва). Нашi хакери в зеленiй зонi перехопили цi списки та злили нам. Усiм термiново розкидали меседжi. Умiдi попередження прийшло на гаджет, коли вона їхала в маршрутцi на роботу. GEE-17 iнкримiнувала їй, за юридичним визначенням, спiвучасть у дiяльностi драг-трафiкантiв, а також перешкоджання дiяльностi законних правовласникiв у частинi девелопменту приватної власностi.
Я мовчки пiдiйшов до нашого пiввiкна й визирнув надвiр крiзь засклений балкон. Костянтин, iз яким ми покурювали, одного дня зник: коли ми ввечерi прийшли, то побачили, що на балконi чисто прибрано. З наступного дня там почав з'являтися мотлох сусiдiв. На балконi взимку стало неможливо жити. Навiть у нас, у примiщеннi, температура рiдко пiднiмалася вище +13. Ми повiсили на стiнi термометр. Коли надворi стояли сильнi морози, в кiмнатi холоднiшало до +9.