Ми з Умкою проходили повз паркан iз рiжучої стрiчки. Стрiчку натягнули грубими мотками мiж бетонних стовпiв, вмурованих у дiрки, видовбанi у ґрунтi вiдбiйними молотками. Кiлька негрiв сидiли навпочiпки бiля одного з будiвельних вагончикiв. Вони поставили мiж собою обрiзок металевої бочки, в якiй горiв вогонь, i грiли руки. Робiтники мали жалюгiдний вигляд на тлi снiгу, який вiдсвiчував червоним бiля вогню й набував синюватого вiдтiнку там, куди свiтло вiд багаття не сягало. Один iз чорношкiрих, побачивши нас iз Умкою, пiдвiвся й нерiшуче пiшов у наш бiк. Вiн зупинився за два метри вiд паркану з рiжучої стрiчки, який нас роздiляв. На негрi була болонева темно-синя безрукавка, а пiд нею чорний светр. Чоловiк був без шапки, й кiлька снiжинок, якi впали на нього, поки вiн iшов вiд вогнища до нас, лежали на його чорному волоссi.
– Чим я можу вам допомогти? – запитав я глiнгом.
– Це Європа, скажiть? – його голос мелодiйно вiбрував, чоловiк розмовляв iз незвичним менi акцентом.
Я вагався, що вiдповiсти.
– Нас обiцяли, щоб привезти в Європу, – сказав вiн ламаним глiнгом.
Я зiтхнув i глянув на Умiду. Вона мовчала й дивилася на робiтника.
– Так, Європа, – сказав я.
Чорношкiрий подивився на мене спiдлоба.
– Дякую вас.
Вiн притис праву руку до грудей, вiдвернувся й пiшов до своїх. Вiн сiв навпочiпки бiля вогню i сказав щось. Коли ми з Умкою йшли на маршрутку, то чули, як робiтники сперечалися.
Ми з Полом зустрiлися бiля нового КПП на перетинi Фрунзе з Юркiвською. Коли я пiдiйшов, брат стояв спиною до роздiльної стiни, курив i роззирався. Пол уперше перейшов до червоної зони. Наскiльки я знав. Утiм, ранiше я багато чого не знав. Побачивши мене, Пол незграбно махнув рукою. Не усмiхнувся. Вiн був у довгому темному пальтi й високих черевиках. Мабуть, йому тепло, подумав я, вбираючи голову в плечi. Я змерз.
– Гарний будинок, – Пол показав рукою з сигаретою вперед. – Тут багато таких?
Його рука була без рукавицi. Я подивився, куди вiн показував. На розi Фрунзе з Оленiвською стояв рожевий будинок iз квадратною вежею та бiлими лiпними вiзерунками.
– Та нi. Здається, це колишнiй пивзавод.
– Ого.
Iнший заводський корпус, потворний цегляний сарай, забудовники пiдiрвали й розiбрали пiсля захоплення нових територiй, щоб звiльнити нову смугу зачистки. Тепер у рожевому будинку з вежею дорого знiмати квартиру, а ще дорожче стане, коли – чи якщо – арникам знов почнуть видавати вiзи. Дiм бiля КПП – шик. Але важко пояснити все це братовi з зеленої зони. Та й нi до чого.
Ми трохи помовчали, потiм Пол рiзким рухом переклав сигарету в лiву руку, а праву простягнув менi. Я стягнув рукавицю i стиснув братовi руку. Це краще за слова. Ми з Полом i ранiше часто мовчали, коли були разом. Не те, щоб не знали, що казати. Я вiдчував глибоку симпатiю до брата, але висловлювати її було б тупо. I я радiв, що Пол не запитав чогось на кшталт «як ти тут?».
Вiн простягнув менi свою пачку, я вийняв сигарету скоцюрбленими пальцями. Ми мовчки покурили, стоячи плечем до плеча i дивлячись углиб червоної зони. Я вiдчував, як мої ноги замерзають. Гiвнодави виявились непристосованими для зими.
– Ось, – Пол передав менi пластиковий конверт.
Я мовчки взяв його й затиснув пiд пахвою, щоб сховати вiльну руку назад у кишеню.
– Прописали у мене.
– Я не знаю…
– Ясно, – кивнув Пол. – Батьки казали.
Я вiдчував, що брат мене розумiє. Вiн не знав причин, але знав, що причини є. Вiн не збирався тиснути чи переконувати, щоб я вiдразу переїхав у зелену зону. Вiн знав, що я розумiю становище батькiв i що я розумiю їхнi почуття. I про все це не треба було говорити, i це я в ньому дуже цiнував.
– Ще по однiй?
– Давай.
Ми мовчки покурили.
– Ну… – поплескали один одного по плечах, i Пол пiшов на КПП, а я по Фрунзе у протилежний бiк.
Бiля будинку з вежею я повернув праворуч на Оленiвську. Через двадцять метрiв почався паркан з рiжучої стрiчки. За парканом чорношкiрi робiтники закiнчували монтувати бетонну стiну. Менi шкода було на них дивитися. Вони по черзi вiдходили вiд роботи i грiлися бiля вогнища, розкладеного в обрiзку залiзної труби. Менi здавалося, що цi завезенi робiтники мають страшенно мерзнути, вперше приїхавши сюди з Африки й одразу потрапивши в зиму.
Я вагався, чи зайти до Улугбека на гарячий чай, але подумав, що доведеться дивитися на Оленку, схожу на Валеру Цюцюру. Пройшов повз блiдо-сiрий будинок i повернув лiворуч на Межигiрську, стискаючи пластиковий конверт пiд пахвою, iншою рукою обiймаючи себе за плече, щоб було хоч трохи теплiше.
Я постiйно мерзнув. Останнi два тижнi я працював у Метробудi. Прибирав смiття з бакiв на Куренiвцi. Мої змiни то починалися вночi й закiнчувалися вранцi, то починалися ввечерi й закiнчувалися пiзно вночi. Я мав стояти ззаду на платформi смiттєвої вантажiвки, тримаючись за залiзне поруччя, поки ми їхали вiд одного бака до iншого. Руки замерзали. На щастя, ми їздили повiльно – бодай наскрiзь не продувало. Я знову став власником метробудiвського жовто-зеленого ватника, як у часи життя в кiоску. Коли пiд'їжджали до чергового бака, ми з напарником мали зiскочити з пiднiжок, схопити бак за залiзнi краї й пiдтягти пiд манiпулятор вантажiвки, а поки бак пiднiмався над нашими головами, ми хапали лопати й загрiбали смiття, яке валялося навколо. За це Метробуду не платили, але нам це давало можливiсть зiгрiтись. Я пообiцяв собi нiколи не грiтись алкоголем i намагався побiльше їсти. Я боявся рецидиву туберкульозу.
Найгiрше було те, що нiяк було зiгрiтися, бо вдома теж стояв холод. Я скидав ватник i вивiшував його, рукавицi й (за шнурки) взуття на балкон, але менi все одно здавалося, що я весь просякнув запахом смiття. Я намагався щодня змусити себе помитись, але це ж треба роздягатися догола в холоднiй ваннi, й хоч як грiй воду в тазику, хай навiть так, щоб обпiкала шкiру – тобi холодно. Часом я обламувався й не мився. В кiмнатi ми з Умкою ходили у двох светрах i в товстих в'язаних шкарпетках, але навiть коли обоє були митi, то часом по тижню, по два не займалися коханням. Страшно було подумати про те, щоб роздягтись.
Умка знайшла роботу продавщицi на Куренiвському базарi, вона продавала овочi та фрукти з вiдкритого лотка. Умка по пiвдня сидiла на морозi, закутана в усе, що мала, й хоч отвори лотка частково закривали полiетиленовою плiвкою, думаю, вона мерзла на роботi ще більше за мене. Я згадував, що в буддистськiй традицiї iснує крижане пекло. Здається, в першому колi мороз просто рiже шкiру ножами. В iншому – шкiра репає вiд холоду. А в останньому колi – лотосовому – тiло вимерзає зсередини й лопає, як пляшка з водою на морозi, й нутрощi вивертаються назовнi застиглими пелюстками лотоса. Дзень!
Єдине – можна зiгрiтись у маршрутцi, подумав я, стаючи в чергу на кiнцевiй зупинцi на розi Межигiрської та Набережно-Лугової. О, так. Притупуючи ногами, щоб не вiдморозити пальцi в гiвнодавах, я на секунду розстiбнув ватник i заштовхав пластиковий конверт iз документами за пiдкладку. Готовнiсть номер один.
Коли люди побачили, як пiдходить мiкроавтобус, нерви у когось не витримали, вiн рвонув уперед, за ним iншi, черга розпалась, i от я в натовпi, проштовхуюся до переднiх дверей, висуваючи далеко вперед руки й безцеремонно хапаючи людей перед собою за плечi, щоб пiдтягнутися вперед i водночас вiдсунути конкурентiв назад. Хтось так само хапав ззаду за плечi мене.
– Ти так пiзно сьогоднi, – сказала Умка, лежачи на матрацi в кутку пiвкiмнати. Її голос iще був слабкий.
– Вибач.
Я не хотiв брехати й вигадувати. Краще промовчати. Я вивiсив ватник разом iз конвертом на балкон, роззувся й сiв на матрац бiля Умки. Помацав її лоб. Гарячий та вологий. Маленький чоловiчок приходив до нас позавчора. Вiн казав, що Умка одужує. Вона два тижнi не ходила на роботу. Захворiла пiд час минулої вiдлиги. Ми зв'язались iз Пфердом, i той вирiшив, що це запалення легенiв. Наскiльки вiн мiг сказати з вiдео та з наших розповiдей. Пферд сам вибрав нам за прайсом у чоловiчка все необхiдне, сам поговорив iз чоловiчком про знижку. Я мав тiльки зайти на проспект Свободи, забрати пакунок i заплатити. Нам вистачило грошей на лiки, тільки через витрати ми не змогли заплатити за квартиру за наступний мiсяць. Доживали цей.