– Вже краще, – усмiхнулась Умiда.
Я поцiлував її в лоб. Гарячий, вологий.
– Що з квартирою робити будемо? – запитала вона.
– Розберемося.
– Думаєш, нас виженуть?
– Маємо тиждень.
– Ми бiльше не потягнемо жити самi.
– Я знаю.
– Ти переживаєш, я бачу.
– Головне, щоб ти одужала.
– Я одужую.
– Так.
– Ти не хочеш жити з татом, так?
Я промовчав.
– Я теж. Але що робити?
– Не переживай. Все буде добре.
– Iди до мене, – Умка притягла мене за шию до себе i прошепотiла: – Я тебе люблю.
Я закусив щоку iклами зсередини, став стискати сильнiше, ще сильнiше, скiльки мiг терпiти бiль. Тим часом я гладив її волосся. Я скажу їй про грiн-карту, коли вона одужає.
– А може, нас i не виженуть. Що, силою викинуть? – сказала Умiда.
Через кiлька днiв до нас постукали. Я встав до дверей. На порозi стояли чоловiк, жiнка i двоє дiтей: дiвчинка рокiв семи i дворiчний або трирiчний хлопчик. Жiнка тримала хлопчика за руку.
– Ми хотiли подивитися кiмнату, – сказала жiнка. – Нам чомусь сказали всiм разом прийти.
– Казали, ви п'ятнадцятого з'їжджаєте? – сказав чоловiк.
– Ви самi прийшли? – запитав я, визираючи в коридор.
– Ну так, – жiнка з порогу роззиралась. – А чому ви з'їжджаєте, якщо не секрет? Така дешева кiмната.
– Ми ще не знаємо, чи з'їдемо, – сказав я.
– Як? – чоловiк насупився.
Жiнка поклала руку йому на передплiччя.
– А куди ми пiдемо? – маленька дiвчинка пiдняла обличчя до батькiв.
Її батьки перезирнулися. Дiвчинка з недовiрою подивилася на мене. Кутики її губiв опустилися.
– Нам сказали, що точно, – чоловiк зробив крок уперед, жiнка притримала його, виставивши руку поперек дороги.
Хлопчик подивився в обличчя матерi, потiм на мене i запхинькав.
– Ну-ну-ну! Шшш-шшш! Ти чого? Дядя хороший, – мама присiла до нього, але хлопчик не замовкав, i тодi вона пiдняла його. Хлопчик дувся, сидячи в мами на руках, але замовк.
– У мене жiнка хвора, – сказав я.
– Та що ти, Антон. Я вже одужую, – обiзвалась Умка з кiмнати.
Вона сидiла на матрацi, пiдiбгавши ноги. Обернувшись, я помiтив, як Умка очима пускає бiсики дiвчинцi. Дiвчинка дивилася на Умку спiдлоба, проте кутики її губів здригнулия: дівчинка намагалася стримати усмішку.
– Нi, якщо… – почала жiнка, i я побачив, як чоловiк стиснув їй зап'ясток. Жiнка замовкла.
– Ми з'їдемо, – сказала Умка.
– П'ятнадцятого? – запитав чоловiк.
– Точно? Бо ви дивiться, – сказала жiнка.
– Так, – Умка встала з лiжка. – У мене ще є тиждень. Одужаю.
Я не помiтив, що Умка зробила, але дiвчинка у дверях захихотiла.
Умка ще кашляла, коли я перевозив нашi речi на Межигiрську до Улугбека, Катi й Оленки. Я їздив двiчi або тричi, поки перевiз усе у великiй сумцi в чорно-бiлу клiтинку.
Я обiцяв Умцi постiйно тримати зв'язок. Я обiцяв, що не зникну.
Мене взяли на КПП.
– Ципердюк?
– Так.
Залiзнi дверi шлюзу позаду мене вже замкненi, попереду – ще не вiдiмкнені. Блеквотер стояв за товстим куленепробивним пластиком.
– Адреса?
– В ай-дi вказано.
– Нi. Фактична.
– Вiтрянi гори…
– Це район, – перебив блеквотер. – Вулиця?
– Вулиця Вiтрянi Гори. Так називається.
Блеквотер опустив погляд i простукав пальцями по екрану перед собою.
– Ага. Є така. Далi.
– Сiмнадцять, квартира п'ятдесят п'ять. Кiмната 3-Б.
Блеквотер бiльше не пiдняв на мене погляду.
Ззаду менi на голову надягли мiшок. Мої руки рiзко закрутили назад, i я вiдчув, як у зап'ястки врiзається теплий тупий край твердої стрiчки, здається, то був пластик, не метал, бiльше я не встиг вiдчути, бо мене потягли. Мене не били: обидвi мої руки мiцно схопили вище лiктiв, я вiдчував бiль вiд стискання. Здається, тi, що що йшли з бокiв, обоє були на голову вищi за мене, так вiдчувалося з того, як вони тримали мене за руки, затиснувши мiж собою. Мої ноги самi рухалися з потрiбною швидкiстю: ми вже йшли, перш нiж я встиг злякатися. Я не почув шуму вулицi. Мою голову пригнули, а одну ногу пiдняли, щоб я не зашпортався, i от ми всерединi, я вiдчув легке рипiння шкiри пiд собою, потiм тихе муркотiння якiсного двигуна, i з того, як я сидiв, вiдчувалося, що стеля високо, можливо, то був мiкроавтобус, так здавалось i за звучанням двигуна. Тi, що вели, сiли поруч, затисли мене з обох бокiв, i ми поїхали.
Цi прощальнi п'ятсот слiв я пишу на свободi. Вiльна людина на вiльному ринку.
– Вiтаю з Успiхом, – сказав мiстер Ворнер.
Вiн навiть продав права на екранiзацiю. Коли ми пiдписували контракт, я вказав, щоб аванс перевели на iм'я Катерини Цюцюри. Я довго думав i вирiшив, що так буде найпевніше і найправильнiше.
З мене мали вирахувати за утримання в D-зонi. Я вказав, щоб решту роялтi переводили батькам. Мiстер Ворнер, почувши це прохання, пiдняв брови. Його короткi брови нагадували свiтло-пшеничнi кущики на засмаглому тлi. В яскраво-синiх немовлячих очах була насмiшка.
– Так надiйнiше, – сказав я. – Вони кредити виплачують.
– А ти, dear boy?
– Батьки подбають.
– Досi я не помiчав, що ти такий старомодний, – усмiхнувся мiстер Ворнер.
Я промовчав. Батьки не знали, що мене тримали в D-зонi як пiдозрюваного ворога свободи (пiдприємництва). Про таке не повiдомляють. Я давно зник. Батьки давно мене оплакали. Це все спрощує. Частково.
Мiстер Ворнер утримував брови пiднятими й губи розтягнутими. Його зуби бiлiли на засмагло-коричневому тлi, губи зливалися кольором iз рештою обличчя. Ворнер почекав, а коли я нiчого не сказав, змiнив вираз i знизав плечима.
Заводячи мене до кiмнати вибуття, блеквотер Микола став навитяжку.
– Документи виписанi, – вiн показав на вiкно з куленепробивного пластику, за яким сидiв черговий блеквотер.
Я рушив туди. Широке пластикове пiдвiконня було на зручнiй висотi, я сперся об нього обома лiктями.
– Зачекайте хвилинку, – сказав черговий, – Нiк принесе вашi речi.
– Не треба.
– Це порядок, – втрутився Микола.
Я обернувся. Микола усмiхався менi.
– Хоча, – я показав на свої досi розшнурованi гiвнодави. – Шнурки ж то потрiбнi.
Микола блиснув золотою коронкою й кивнув. У його очах я побачив нiжнiсть.
– Посидьте тут, – Микола вказав на глибоке м'яке крiсло бiля круглого столика зi скляною кришкою. – Журнали поки погортайте.
– А можна папiр i ручку?
– Так-так, – Микола заметушився. – Ви сiдайте, сiдайте.
Микола роззирнувся по кiмнатi, пiдiйшов до чергового, й той крiзь проріз у пластику передав аркуш А4 й ручку. Микола простягнув їх менi:
– Ви ж тепер письменник.
– Та яке, – я мусив пiдвестися з глибокого крісла, щоб Миколi не довелося нахилятися так, нiби вклоняється. – Я просто написав книжку. Треба закiнчити.
– Я зараз.
Микола вийшов, а я нахилився у крiслi, щоб дiстати до низького столика, й написав цю сторiнку. Як бонус.
Хто б мiг подумати, що зрештою так складеться. Все-таки у нас велике суспiльство, в якому кожен може досягти Успiху.