Я тихо сказав, що тепер я тут, у червонiй зонi. Та й неправда. Дехто в зеленiй зонi про це думає.
Менi здалося, що для Валери це болюча тема. Щоб заспокоїти його та примиритися, я розповiв про Пола. Мiй брат, комп'ютерний гiк, пiсля школи пiшов учитися до блеквотерiв. Хотiв займатися системами стеження та пошуку, щоб боротись iз терористами та ворогами свободи. Пол не розповiдав, що саме вiн там дiзнався. Проте вже через кiлька рокiв вiн хотiв пiти вiд блеквотерiв. Але контракт передбачав велику неустойку, якби Пол його розiрвав. Єдиний спосiб, щоб звiльнитися – за станом здоров'я. Пол був здоровий фiзично, але вiн почав вдавати депресивнi розлади. З розповiдей брата, прикидатися треба було не так уже й сильно. Врештi, за кiлька мiсяцiв, Пол вдав спробу самогубства. Вiн сильно порiзав вени, тiльки розрахував, щоб його встигли знайти. Пiсля того, як порiзав вени, вiн уже не був упевнений, чи хоче, щоб його врятували. Але його таки знайшли в казармi й вiдкачали.
Батькам Пол не розповiдав зайвих деталей.
Грошi за розрив контракту з Пола справдi не взяли. Натомiсть, його на кiлька мiсяцiв вiдправили до психушки. Що було там, вiн не розповiдає й менi. Але колись веселий – тепер вiн мовчазний. Закрився в собi. Пол став програмером i продовжив вивчати системи стеження та пошуку людей. Але тепер iз протилежною метою. Вiн приєднався до якоїсь групи, що бореться з подiлом людства на зеленi та червонi зони.
хня група знаходить i намагається оприлюднювати iнформацiю про те, яку цiну людство платить за стiни. Про злочини блеквотерiв. Правда, вiльну пресу не дуже цiкавить їхня iнформацiя. Кажуть, вона незбалансована.
Нехай Валера знає, що не всi в зелених зонах – це клятi жирiки, котрих нiчого, крiм Успiху, не цiкавить.
Валера дивився на дорогу й курив.
– А ти? – запитав мене вiн.
– А я нiколи про це не думав, – зiзнався я. – Та й зараз, якщо подумати… Цi товаришi Пола – iдеалiсти. Всi ж не можуть жити в зелених зонах, на всiх мiсця не вистачить.
Валера на це не вiдповiв. Ми саме обганяли хирляву вантажiвку, яка ледь рухалась у багнюцi. Йому довелося зосередити увагу, щоб з одного боку не зачепити її гусеницями, а з iншого не зсунутись у канаву.
– Ципердюк, Ципердюк… – пробурмотiв Валера, коли завершив обгiн. – А я думаю, де чув прiзвище?
– Хм?
– Це ж Пол Ципердюк, той що публiчно злив iнфу, як бляки стежили за такою органiзацiєю – «Їжа замiсть бомб»?
– Угу. Знайшов кого захищати. Цю «Їжу замiсть бомб» iще з 2006 року пiдозрюють у тероризмi.
Валера хмикнув, i ми знову якийсь час їхали мовчки. Потiм я не витримав. Я намагався говорити про те, що би нас iз ним примирило. Розповiв, як власники приватних гелiкоптерiв називають тих, хто, як я, досi лiтає в омнiкоптерах. Омнюки. Розповiв, як омнюки бояться, що омнiкоптери скасують. Тодi вони не зможуть перелiтати з житлових зелених зон у робочi. Адже дорiг крiзь червону зону для жирiкiв не лишилося – надто дорого було б їх охороняти. Тож якщо скасують омнiкоптери – тi, хто не має приватних гелiкоптерiв, просто не зможуть заробляти. Не всiм жирiкам живеться солодко, багато хто постiйно труситься – на гранi падiння в червону зону. I я не знав жодного, хто би потiм знайшов точку G й повернувся.
Чому ж я сподiваюся, що повернусь я?
Намагаючись розпитати про червону зону, я натикався на озлоблення Валери. Коли ми проїздили крiзь черговi слами – я запитав, чому будинки туляться бiля дороги. Вiн знов роздратувався й показав на дротяний паркан. На ньому мiсцями висiли таблички «приватна власнiсть». Упродовж 2020-х, сказав Валера, практично всю землю скупили за безцiнь кiлька концернiв. Тепер земля якщо й не використовується – жити на нiй заборонено. Концерни лише наймають скiльки їм треба працiвникiв, часто сезонних. А що не використовують для сiльського господарства – йде на мисливськi угiддя, на гольф-клуби тощо. Вигiднiше здати в оренду вiдразу тисячу гектарiв лiсу одному багатому жирiку, нiж по кiлька соток арникам. Колись були спроби займати землi для поселення. Швидко прилiтало три-чотири гелiкоптера блякiв – i арники не мали шансiв. Села практично вимерли впродовж 2030-х, лишились оцi люди при дорозi, радi, якщо їх наймуть на сезон саджати яблунi навеснi чи збирати врожай восени.
Те, як Валера розповiдав, навело мене на думку розпитувати про червону зону в когось iншого. Мiй редактор в агентствi сказав би, що його розповiдь однобiчна. Незбалансована – був такий професiйний термiн.
Вiн мене про зелену зону не розпитував. Вiн знав. У зеленiй зонi працюють за робочими вiзами багато арникiв. Хоча переважно вiзи дiють лише щодня вiд 8 ранку до 10 вечора, цього досить, щоб арники знали зелену зону значно краще, нiж жирiки – червону. Валера сказав, що подруга його сина, наприклад, кiлька рокiв поспiль поновлює робочу вiзу. Живе вона неподалiк вiд КПП. Зручно.
Я розповiв йому про свiй перший вечiр у червонiй зонi.
– Ага, – сказав Валера, – втратив роботу i перейшов
через КПП серед ночi?
Я проiгнорував це зауваження. Сказав, як вразило, коли мене запросили до хати. Валера хмикнув:
– А ти думав, ми тут усi морлоки, якi пожирають елоїв?
Це я теж проiгнорив, бо не зрозумiв, i розповiв про десятилiтнього веснянкуватого хлопчика, який вранцi вдягав гумовi чоботи, розповiдаючи, що його батьки на заробiтках у Сiмнадцятцi, тому вони з сестрою живуть у дiда з бабою, але хлопчик також працює. Як виявилось, працює – означає бере лопату i йде на дорогу кидати болото й камiння з купи на купу. Хлопчик i порадив менi виходити на дорогу та сподiватися на попутку – так добиралися до REE-17 його батьки. Вiн також показав, де у них продавався вживаний одяг. У сараї шмаття лежало купами у фанерних ящиках, у яких треба було ритись, а кращий одяг був складений на розкладачках, пiд ними стояло i взуття – там я купив замiсть мiських туфель високi черевики на товстiй пiдошвi:
– Оцi, якi ви назвали гiвнодавами, – показав я Валерi.
Менi було гидко, що хтось носив їх до мене, але цього я не сказав. Я згадав, що вчора не мився, й вiд цього теж стало гидко.
На пропозицiю Валери я закурив iще. Знову закашлявся, але бiльше не вставило так, як першого разу. В кабiнi було тепло, пахло мастилом i димом. Тут сидiла симпатична людина й було затишно, я дивився на багнисту дорогу та скособоченi будинки зi старих дощок i шиферу й радiв, що їду в теплi. Заколисувало. Я зсунувся на сидiннi з порепаного дерматину й пiд торохтiння двигуна заснув.
Прокинувся спiтнiлий. Прокинувся вiд того, що ми стояли. Було тихо. Я визирнув у вiкно. Вiд придорожнiх сiро-коричневих сламiв iшов, переступаючи по грязюцi, Валера. Вiн балансував, щоб не послизнутись i не впустити
те, що нiс.
– Тримай, – сказав Валера, всiвшись на своє мiсце.
Вiн подав менi бутерброд iз плавленим сирком i пластикову посудину з кавою.
– Дякую.
– Тоха, ти точно не ховаєшся, правда? Бо зараз буде КПП, перевiрятимуть документи.
– КПП? – я обпiк горло кавою. – Посеред червоної зони?
– Ти не знав?
Я похитав головою.
– Нiчого серйозного. Тут вiза не потрiбна, тiльки документи перевiрять i податок заплатити. Сорок баксiв з носа.
– Чорт.
– От я й питаю.
Вiн завiв тягач i, поки ми їхали, розповiв менi, що робити.
– Сциш?
– Сцу, – визнав я.
– А ти не сци. Через кiлька хвилин будемо. Слухай, Тоха, – сказав Валера, – я тебе чекатиму пiвгодини за КПП, але коли раптом що… я в зонi не завжди, тож запиши контакти мого сина.
– Я ж повикидав усi гаджети, нема як.
– Макiтро ти грiнзонiвська! – Валера полiз у нагрудну кишеню й дiстав блокнот, – папiр!
Вiн записав контакти олiвцем, вирвав листок i подав менi:
– Рома живе в гуртожитку. Справжнiй гопник, – засмiявся вiн. – Iз городського общежитiя пролетарiату. Може, й тебе там поселить, теж такий будеш.