– Будеш хапатися за мене, – обернувшись, сказав вiн менi.
Я нахилився й сперся руками об круп мула. Вiн був несподiвано теплий, майже гарячий. Шорстка шерсть пiд долонями. Тодi я вiдштовхнувся ногами вiд берега – й одразу набрав повнi черевики холодної, крижаної води! Я пiдiгнув ноги й нахилився вперед – i ткнувся обличчям у спину старшому брату, а тодi руками обхопив його за талiю й разом iз ним ледь не повалився на правий бiк у воду.
– Тпрр-рру! – крикнув молодший муловi, який шарпнувся.
Старший вирiвнявся й засмiявся через плече:
– Не сци, жирiк. Рано.
Й ми рушили у холодну каламутно-коричневу воду. Молодший вiддав вуздечку старшому, а сам вилiз назад на берег. Старший повiв мула, легко пiдстьобуючи п'ятами в боки. Сидiти на крупi було незручно. При кожному кроцi мул пiдкидав мене, i я щосили тримався за вершника поперед себе.
Вода доходила менi спершу до середини гомiлки, тодi до колiн, далi майже до промежини, яку я намагався пiдняти над крупом тварини, тепер майже вкритим водою. Мої кістки стискало лещатами холоду. Одного разу мул послизнувся й хитнувся, i в мене все аж стиснулося з переляку, що я можу пiрнути в цю рiчку з головою. Течiя була швидка, коричневi хвилi піднімались – але от нарешті зупинились. Мул iшов по груди у водi, глибше не ставало.
Пам'ятаю, я ще подумав, що п'ятнадцять доларiв – не так уже й багато за таку роботу. Навiть для червоної зони. Старший брат теж до середини стегна був у крижанiй водi. Вiдробляє своє. В зеленiй зонi я, бувало, в пабi за пиво платив бiльше.
Я повернув голову i вiддалiк побачив мiст. Ясно, що i нас видно звiдти.
Тепер ставало мiлкiше. Я не одразу помiтив, бо берег, до якого ми йшли, був пологий. Але ось смужка мокрих штанiв з'явилась над водою. Я думав: нарешті, й нас навіть не помiтили – але саме тодi ми повернули й пiшли просто пiд мiст.
– Тут не пiднiмемось, – напiвобернувшись, пояснив койот.
Ми йшли вперед i вперед, дедалi ближче до блеквотерiв.
Я бачив на березi, з якого ми прийшли, металопластиковi ворота, крiзь якi мусив проїхати кожен транспортний засiб. Збоку вiд ворiт стояла скло-металева прозора буда. Я навiть бачив зi спини людей у чорнiй формi, в чорних шоломах i з автоматами. Тiльки б не обернулися. Чому все так тупо? Якби я знав, то… То що?
Ми зайшли пiд мiст, i нас не побачили. Мул тепер iшов по колiна в водi. Знизу було видно, як затремтiли металевi опори. Це над нами проїхав важкий трак. Можливо, Валера. Нi, Валера давно мав проїхати. Годину тому, десь так? Я уявлення не мав, скiльки часу минуло.
За мостом уздовж води росли верби. Тут були не кущi, а старi дерева. Але листя на вербах iще не було. Мул пiшов пiд тонким вiттям, ми з койотом iнодi мусили пригинатися.
– Е-е-ей! Е-е-ей! – почув я ззаду.
Я весь зiщулився.
– Е-е-ей! – чути було погано, бо верби шарудiли вiд вiтру.
Я стиснувся ще бiльше. У них були автомати.
Койот стукнув мула в боки, i тварина пiшла трохи швидше. Койот не озирався. Нам услiд продовжували кричати, якщо це кричали нам, але звук поволi згасав. За двi хвилини берег став майже пласким, i койот спрямував мула з води. Надто близько вiд моста, надто близько.
Ми пройшли крiзь густий чагарник, з-за нього долинав гамiр, i без попереджень койот зупинив мула, перекинув ногу вперед через його шию й опинився на землi.
– Приїхали.
Вiн захихотiв без видимого приводу. Менi здалося, з полегшенням.
Я пiдняв ногу назад i злiз, як з велосипеда. Довелося зiстрибнути – й ноги озвалися болем. Я й не усвiдомлював, що вони так задубiли.
– Он станцiя, – пiдборiддям кивнув койот.
Я подивився в той бiк, куди вiн показав. Вiддалiк за чагарниками ходили люди. Багато людей.
– На ось двадцять, – сказав я, даючи грошi.
Не знаю, що мене спонукало. Мабуть, полегшення. Симпатiї до нього я не вiдчував. Койот мовчки кивнув головою i взяв мула пiд вуздечку.
– Почисться, – сказав вiн i пiшов назад.
Я зайшов у кущi, зняв черевики i став на них, щоб не набратися пiску. Зняв мокрi джинси та шкарпетки. Як мiг, викрутив. Тримаючись за товстiше стебло куща, злив воду з черевикiв, але вони лишилися мокрi й хлюпали, поки я йшов крiзь чагарi до людей.
– Ти через рiчку перейшов, правда? – спокiйно запитав перший чоловiк, який мене побачив. Йому було рокiв сорок, розумнi сiрi очi.
Я мовчки пройшов повз нього й вийшов до базарчика, що розташувався вздовж периметра невеликої площi мiж дво-i триповерхових цегляних будинкiв. Кiлькадесят арниць i арникiв, переважно старих, розклали на землi коробки з бутербродами, паперовими журналами, печивом i напоями.
На площi стояло два автобуси. Один мав заокругленi форми, з нього облазила полущена бiла фарба. Iнший був оранжевий шкiльний автобус iз написами чорною фарбою – мовою, якої я не знав. Здається, шведська чи данська. Обом автобусам було явно за п'ятдесят рокiв.
– Помiняй одяг, синку, – сказала менi стара продавщиця бутербродiв.
– I витри кров, – погодився з нею середнього вiку чоловiк, який продавав журнали.
Вiн провiв собі рукою по лiвiй щоцi. Я дзеркально провiв по правiй. Кровi було зовсiм трохи. Мабуть, я подряпався, коли йшов крiзь чагарi.
Всi арники з першого погляду розумiли. Валера казав, що бляки зрiдка робили обходи. Вони не потикалися глибоко у червону зону, але тут поблизу була їхня база.
Оранжевий автобус захурчав, i я кинувся до нього. Заскочив усередину, пройшов у кінець салону. Сiв праворуч, з боку, звiдки могли прийти бляки. Автобус був напiвпорожнiй. Чому вiн не рушає? Двигун гарчав, але водiй курив на своєму мiсцi. Перед ним iз дзеркала заднього огляду звисала невелика iкона в золотистому обiдку та чотки з темно-коричневими кульками. Чотки тремтiли вiд роботи двигуна.
З-за цегляного рогу будинку вибiг великий чоловiк у чорному, й моє серце обiрвалося. Я погано бачив його крiзь запилюжене вiкно. Чоловiк побiг до автобуса, але побачив, що той не рушає, й перейшов на крок. Зайшов усередину, сильно хекаючи. Сiв на сидiння поперед мене.
Через десять хвилин, коли двигун прогрiвся, водiй пройшовся по салону, збираючи грошi за проїзд.
– До кiнця, – затнувшись, вiдповiв я на запитання «куди».
Коли ми рушили, моя футболка була мокра вiд страху. Штани, якi я сяк-так викрутив у кущах, липли до сидiння. Я згадав, скiльки вже не мився, й подумав, що вiд мене, мабуть, смердить тепер так само, як вiд трьох старих арникiв, яких я зустрiв учора, щойно зайшовши у червону зону. Це було тiльки вчора? Це було тiльки вчора. Менi здавалося, все це триває й триває, як нескiнченно довгий страшний сон.
Нi, на мене нiхто не косився. Проте помитися треба буде за першої ж нагоди.
У водiя грало радiо. Мiсцевi новини. Я завмер, почувши оголошення, що шукають нелегала. Я думав, говорять про мене.
Нi. Шукали чоловiка з зон Газпрому. Вiн перетнув кордон у протилежний бiк, на пiвденний захiд. Напевно, сподiвався знайти точку G в червоних зонах Захiдної Європи. Той чоловiк iз зон Газпрому не переходив через рiчку, як я. Вiн примудрився обдурити блякiв, видавши себе за iншого. Не знаю, як таке можливо.
Валера казав, що бiльше кордонiв до Сiмнадцятки не буде. Менi тiльки треба заїхати з боку третього сектора, пiвнiчно-захiдного: я знав, що в REE-17 є секторальнi стiни. На них стояли блеквотери, охороняючи повiтрянi коридори для приватних гелiкоптерiв i омнiкоптерiв, котрi мусять перелiтати через червону зону з житлових зелених зон у центральну робочу GEE-17. Валера стверджував, що цi стiни слугують iще й для iзоляцiї секторiв мiста на випадок бунтiв. Вiн розповiдав менi все це, а я думав: як дивно, вiн розповiдає про червонi зони тут, поруч – а я знаю про них так само мало, як про Африку. Пiзнавальнi передачi, стереотипи – i все.
Автобус, у який я сiв, їхав пiвдороги до REE-17. Менi бiльше не смердiло вiд арникiв. Я був радий, що вони не вернуть носа вiд мене самого.
Люди майже не розмовляли одне з одним. Автобус зупинявся й зупинявся, аж поки заповнився ущерть. У проходi ставили сумки, а на них сiдали новi люди. Бiльше було чоловiкiв. Декому доводилося годинами стояти.