Це була «киснева». В ній містилися запаси кисню, а саме — 25 тонн бертолетової солі, звідки можна було вилучити в міру потреби понад 10 000 кубічних метрів кисню, чого вистачило б на кілька подібних до нашої подорожей. Тут же були й апарати для розкладу солі. Далі лежали запаси бариту й їдкого калію для виловлювання з повітря вуглекислоти, а також запас ангідриду сірки — проти зайвої вогкості та літаючого левкомаїну — тої фізіологічної отрути, що видихається людьми і шкодить значно більше, аніж вуглекислота. Цією кімнатою завідував лікар Нетті.
Після цього ми повернулися до центральної машинної і з неї невеличким ліфтом дісталися на самісіньку гору етеронефа. Там у центральній кімнаті містилася знов же обсерваторія, цілковито подібна до нижньої, але значно більших розмірів. З цієї обсерваторії видно було іншу половину небесної сфери, вкупі з «планетою призначення». Марс сяяв своїм червонуватим світлом збоку від зеніту. Менні навів на нього телескопи і я чітко побачив відомі мені з мап Скіапареллі контури земель, морів та сітку каналів. Менні сфотографував планету і під мікроскопом з’явилася детальна мапа. Та без пояснень Менні я нічого на ній не міг зрозуміти: плями міст, гаїв і озер відрізнялися одна від одної тендітними й різноманітними подробицями.
— Далеко? — спитав я.
— Зараз не дуже — біля 100 мільйонів кілометрів.
— А чому Марс не в зеніті? Ми, значить, летимо не просто на нього, а вбік?
— А ми інакше й не можемо. Від’їжджаючи з Землі, ми, в згоді з законом інерції, зберігаємо, між іншим, швидкість її руху навколо Сонця — 30 кілометрів за секунду. Марсова ж швидкість — всього 21 кілометр, і коли б ми летіли по перпендикуляру між обома орбітами, то ми б мусили ударитись об Марс з різничною швидкістю 6 кілометрів за секунду. Це річ мало зручна, отже — ми мусимо вибрати криволінійний 9лях, щоб ту зайву бічну швидкість урівноважити.
— Якої ж тоді довжини має бути весь наш шлях?
— Біля 160 мільйонів кілометрів, що має забрати найменше 21/2 місяці.
Коли б я не був математиком, ці числа не сказали б моєму серцю нічого. Але тепер вони викликали в мені почуття справжнього кошмару: отже, я чим швидше залишив цю розкішну обсерваторію.
Шість бічних камер верхнього сегменту, що оточували кільцем астрономічну кімнату, були зовсім без вікон і їхня стеля, являючись продовженням кулястої поверхні етеронефа, похило йшла до самого помосту. Вгорі містилися великі резервуари «мінус-матерії», відштовхування котрої мусило паралізувати вагу всього корабля.
Середні поверхи — третій і другий — містили в собі спільні зали, лабораторії окремих членів експедиції, їхні каюти, умивальні, бібліотеку, гімнастичну залу і т. д.
Каюта Нетті була поруч з моєю.
VII. ЛЮДИ
Що далі, то втрата ваги давалася взнаки все дужче. Зріст почуття легкості вже не спричинювався до приємності. До свідомості домішувався елемент невпевненості і якоїсь розпливчастої тривоги. Я пішов до своєї каюти і простягся на ліжку.
Дві години спокою й напружених міркувань призвели до того, що я непомітно заснув. Коли ж я прокинувся, у мене біля столу сидів Нетті. Несамохіть, доволі жвавим рухом підвівся я з ліжка і, ніби підкинутий чимось угору, стукнувся головою об стелю.
— Коли важиш менше 20 фунтів, то треба бути обережнішим, — доброзичливо філософським тоном зауважив Нетті.
Він прийшов до мене зі спеціальним наміром дати мені всі необхідні вказівки на випадок тої «морської хвороби», що вже чіплялася до мене в міру втрати ваги. В каюті моїй був особливий сигнальний дзвіночок до його кімнати: отже — я завжди міг би його покликати, коли б потребував допомоги.
Я скористався з нагоди побалакати з молодим лікарем, — мене якось мимоволі вабило до цього симпатичного, дуже вченого, але ж і дуже жвавого хлопчика. Я спитав у нього, чому це трапилося так, що з усієї компанії марсіан на етеронефі лише він один, окрім Менні, тямить балакати на моїй рідній мові.
— Це річ проста, — пояснив він. — Коли ми шукали людину, то для вашої країни Менні вибрав себе й мене. Ми двоє і прожили в ній більше року, поки нам не пощастило завершити справу з вами.
— Отже, інші «шукали людину» в інших країнах?