— Загалом беручи, це гак. Менні вибирав собі товаришів з числа багатьох тисяч, що висловили бажання з ним їхати.
— Найвидатніший після нього, мабуть, Стерні?
— Так, якщо вже вам так кортить міряти і порівнювати людей. Стерні — великий учений, хоч і цілком іншого, ніж Менні, ґатунку. Він — математик, яких трапляється дуже мало. Він розкрив цілу низку помилок у тих обчисленнях, відповідно до котрих улаштовано було всі попередні експедиції на Землю: він довів, що декотрі з тих помилок уже самі мусили стати причиною загибелі і справи, і робітників. Він знайшов нові методи обрахунків, і аж по цей час вони давали найкращі наслідки.
— Я так його собі і малював на підставі слів Менні та перших власних вражень. А тим часом, — я й сам не розумію чому, — його вигляд викликає у мені якесь тривожне почуття, якесь розпливчасте занепокоєння, щось подібне до безпідставної антипатії. Чи не зможете ви, товаришу лікарю, дати цьому якесь пояснення?
— Та бачите, Стерні — це могутній, але холодний, головним чином аналітичний розум. Він усе невблаганно й послідовно розкладає, і висновки його — досить часто однобокі, а інколи й непомірно суворі, бо ж аналіз частин дає не ціле, а менше цілого: ви ж знаєте, що скрізь, де лише є життя, ціле завжди буває більшим за суму своїх частин, як живе людське тіло більше сукупності своїх членів. Через ту свою аналітичність Стерні менше від усіх може входити в настрої й думки інших людей. Він завжди й охоче допоможе вам у справі, з якою ви самі до нього звернетесь, але він ніколи не здогадається за вас, чого вам бракує. Цьому перешкоджає звичайно і те, що його увагу майже завжди прикуто до праці, що його голова повсякчас вирішує якісь складні питання. Він цілковито неподібний до Менні: цей завжди ясно бачить усе оточення і навіть мені самому не раз умів пояснити, чого мені хочеться, що мене бентежить, чого шукає мій розум чи моє почуття.
— Коли все це так, то, мабуть, до нас, повних суперечностей і вад земних людей, Стерні ставиться доволі вороже?
— Вороже? Ні; це почуття йому чуже. Але скептицизму у нього, гадаю, більше, ніж би слід було його мати. Він пробув у Франції всього півроку і вже протелеграфував Менні: «Тут шукати нема чого». Можливо, що почасти він і мав рацію, бо ж і Летта, що був разом з ним, — і цей годящої людини не знайшов. Але характеристики, що він дає людям тої країни, значно суворіші, ніж характеристики Летти і, звісно, однобокі, хоч нічого безпосередньо невірного в собі і не приховують.
— А хто такий цей ваш Летта? Я його якось не пригадую.
— Хімік, помічник Менні, уже не молода людина, старший від усіх на нашому етеронефі. Ви з ним швидко подружитесь і це дасть вам чималу користь. У нього лагідна вдача і неабияка здатність розуміти чужу душу, хоч він і не психолог, як Менні. Заходьте до нього в лабораторію: він буде радий цьому і покаже вам багато дечого цікавого.
Тут я пригадав, що ми відлетіли від Землі вже далеко і мені схотілося поглянути на неї. Ми пішли разом до однієї з бічних зал із великими вікнами.
— Чи не доведеться нам пролітати повз Місяць? — спитав я йдучи.
— Ні, Місяць лишається далеко збоку і то дуже шкода. Мені також хотілося б подивитись на нього зблизька. З Землі він видавався мені таким чудним. Великий, холодний, повільний, загадково спокійний. — він зовсім не нагадував мені двійко наших місяців, що, ніби та весела, жвава дітвора, так швидко бігають по небу і так швидко змінюють своє личко. Ваш місяць хоч і один, проте він значно яскравіший за наших пару і світло його таке приємне. Яскравіше світить і ваше Сонце. Тут вам випало велике щастя. Ваш світ у два рази світліший за наш; тому саме вам і непотрібні такі очі, як наші — з великими зіницями, аби ловити значно слабше проміння нашого дня і нашої ночі.
Ми сіли біля вікна. Земля сяяла оддалік велетенським серпом; на ньому можна було помітити лише обриси заходу Америки, північного сходу Азії, невиразну пляму Великого океану, та білу — Північного Льодовитого. Весь Атлантичний океан і Старий Світ ховалися в темряві; про їхню присутність за розпливчастим краєм серпа можна було лише здогадуватись, і саме тому, що ця темна частина Землі закривала зорі на великому просторі чорного неба. Наша скісна траєкторія й обертання Землі навколо своєї осі призвели до такої зміни картини.
Я дивився на Землю і журба мене взяла, що не бачу я рідного краю, де так жваво вирує життя, боротьба і страждання, де ще вчора стояв я у лавах товаришів, а нині на моє місце мусив стати інший. І зневіра підвелася в моїй душі.