— Там, унизу, там ллється кров, — вимовив я, — а тут учорашній працівник лише спокійнісінько дивиться…
. — Кров ллється за краще майбутнє, — відповів мені Нетті, — але й для успіху самої боротьби — треба знати те краще майбутнє. А ви сидите тут саме заради того знання.
Несамохіть, раптово стиснув я йому його маленьку, майже дитячу руку.
VIII. ПРИЗВИЧАЮВАННЯ
Земля невпинно віддалялась і, ніби худнучи від розлуки, набувала вигляду місячного серпа, супроводжуваного також і зовсім дрібненьким серпом справжнього Місяця. Одночасно ж усі ми, мешканці етеронефа, ставали якимись фантастичними акробатами, здатними літати без крил і зручно приймати всяку бажану й небажану позицію — до помосту, до стелі, чи до стін головою — майже однаково… Поволі я звикав до своїх нових товаришів і починав почувати себе з ними вільніше.
Вже на другий день після нашого відплиття (ми зберігали цей рахунок часу, хоч для нас, звичайно, справжніх днів і ночей уже не було), я з власної ініціативи перевдягся в марсіанську одежу, щоб менше від усіх відрізнятися. Одежа ця сподобалася мені й сама по собі: проста, зручна і без усяких непотрібних умовних подробиць, як, наприклад, краватка чи манжети, вона нічим не зв’язувала волі рухів. Окремі частини так сполучалися невеличкими ґудзиками, що вся одежа ставала чимось суцільним, а проте, в разі потреби, зовсім легко було відстебнути і зняти, наприклад, один чи обидва рукави, а то й цілу блузу. І манери моїх товаришів схожі були до їхньої одежі: безпосередність і відсутність усього зайвого й умовного. Вони ніколи не віталися, не прощались, не дякували, не затягували задля ввічливості розмови, коли її безпосередню мету було вичерпано; одночасно ж вони дуже терпляче давали всякі пояснення, уважно пристосовуючись до рівня розуміння слухача та входячи в його психологію, хоч би як сильно різнилася вона від їхньої власної.
Само собою розуміється, я з перших же днів почав учитися їхньої рідної мови і всі вони з великою охотою взялися мені допомагати, особливо — Нетті. Мова марсіан дуже оригінальна; попри всю простоту її граматики і правил словотворення, вона має свої особливості, і освоїтися з ними мені було досить важко. Її правила не знають винятків, у ній немає такого поділу, як чоловічий, жіночий і середній роди; але ж поряд з тим усі назви предметів і прикмет відмінюються за часами. Це ніяк не вміщалося мені в голову.
— Скажіть на милість, навіщо вам здалися ці форми? — запитав я в Нетті.
— Та невже ж ви не розумієте? От ви, в своїх мовах, називаючи предмет, уважно відзначаєте, чи вважаєте ви його за чоловіка, чи за жінку, що, власне кажучи, нікому не є потрібним, відносно ж неживих предметів видається навіть чудним. Куди більше рації відрізняти предмети, що існують, від тих, що їх уже немає, або тих, що ще мають бути. У вас «будинок» — чоловік, а «стеля» — жінка, у французів це навпаки і справа від того не змінюється. Коли ж ви говорите про будинок, що вже згорів, або що його ви ще лаштуєтесь будувати, ви берете те ж самісіньке слово, яким називаєте будинок, де зараз живете. А чи ж є в природі більша різниця, ніж різниця між людиною, що живе, і людиною, що вже вмерла, — між тим, що є, і тим, чого нема? Вам потрібні цілі слова і речення, щоб відзначати цю різницю; то чи ж не краще додавати для цього одну літеру в саме слово?
Чи так, чи сяк, а пам’ять мою Нетті похвалював, його метод був бездоганним і наука моя посувалася швидко. Це допомагало мені швидше призвичаюватись до марсіан, я більш упевнено починав подорожувати по всьому етеронефі, заходячи в каюти й лабораторії моїх товаришів та розпитуючи у них про все, що мене цікавило.
Молодий астроном Енно, жвавий і веселий помічник Стерні, теж майже хлопчик віком, показував мені безліч цікавих речей, одверто захоплюючись не так вимірами й формулами, де він був, проте, справжнім майстром, — як красою досліджуваного. Мені було дуже добре з цим астрономом-поетом: законне ж намагання орієнтуватися в нашій позиції серед природи повсякчасно давало мені привід чимало часу пробувати з Енно біля його телескопів.
Одного разу Енно показав мені в найсильнішому збільшенні манісіньку планету Ерос; частина орбіти цієї планети проходить між орбітами Землі й Марса, решта ж лежить далі Марса, переходячи в район астероїдів. І хоч у цей час між ним і нами було 150 мільйонів кілометрів, проте фотографія його невеличкого диска стала в полі зору мікроскопа цілою географічною мапою, подібною до мапи Місяця. Звичайно, це так само мертва планета, як і Місяць.
Іншого разу Енно сфотографував рій метеоритів, що линув собі лише за кілька мільйонів кілометрів від нас. Фотографія дала, звісно, лише розпливчасту туманність. З цієї нагоди Енно оповів мені, що в одній з перших експедицій на Землю один етеронеф загинув якраз у ту хвилю, коли протинав отакий рій. Астрономи, що стежили за ним у найпотужніші телескопи, побачили, як раптом згасла на ньому електрика і він навіки згинув у просторах.