Далі йшла історія життя з самого його початку. Дано було опис тих первісних сполук, — складних ціанових похідних, — котрі, не бувши ще справжньою живою матерією, мали вже багато властивих їй прикмет; вказано було геологічні умови, в котрих ці сполуки хімічно утворювалися. Роз’яснено було закони, силою яких ці сполуки зберігались і накопичувались серед іншої, хоч і витривалішої, так менш гнучкої природи. Простежено було крок за кроком ускладнення й диференціацію цих хімічних зародків деякого життя, аж до організації справжніх живих клітин, де вже починається «царство протистів».
Картину дальшого розвитку життя змальовано було як щаблі поступу живих істот, чи, вірніше, як їх спільне генеалогічне дерево: від протистів в один бік до вищих рослин, і в другий бік — до людини; не залишено було без уваги і різні інші, бічні парості. Порівняння до «земної» лінії розвитку доводило, що на шляху від первісної клітини до людини перші кільця ланцюга майже однакові; так само мало різниць і в останніх кільцях, — середні ж відрізняються значно сильніше. Це мене надзвичайно здивувало.
— Цього питання, — сказав мені Нетті, — скільки мені відомо, ще спеціально не досліджували. Адже ще якихось двадцять років тому ми й самі не знали, як побудовані вищі створіння на Землі і нам дивно було побачити таку схожість до нашого типу. Очевидячки, число можливих вищих типів, що найповніше втілюють у собі життя, невелике; на планетах, так подібних одна до одної як наші, в межах доволі однакових умов, природа могла осягнути цього максимуму життя лише в одним-одній формі.
— До того ж, — додав Менні, — вищий тип, котрий запосідає свою планету, є той, що найбільш суцільно висловлює всю суму її умов; середні форми мають спроможність захопити лише частину свого осередку, значить — висловлюють ці умови так само частково і однобічно. Отже, з огляду на надзвичайну схожість загальної суми умов, вищі типи мусять бути майже однакові, середні ж, силою своєї однобічності, можуть відрізнятися значно більше.
Я пригадав, як мені, ще з часів мого університетського навчання, та ж сама думка про обмеженість кількості можливих вищих типів запала в голову цілком з іншого приводу: у спрутів, морських головоногих молюсків, вищих організмів цілої окремої гілки розвитку, очі надзвичайно подібні до очей нашої гілки — хребетних: а тим часом походження й розвиток очей головоногих цілком самостійні — до тої міри самостійні, що навіть відповідні плівочки подвійної тканини апарата зору розміщено у них якраз навпаки…
Так чи сяк, а факт стояв перед очима: на іншій планеті жили люди подібні до нас, і мені лишалося тільки уважно студіювати їхнє життя й історію.
Що ж до передісторичних часів і взагалі початкових фаз життя людства на Марсі, то й тут била в очі схожість із земним світом. Ті ж форми родового побуту, те ж відокремлене життя поодиноких громад, той же розвиток зв’язку між ними через обмін. Але далі починалася і несхожість, — правда, не в самому напрямку розвитку, а швидше в його стилі і вдачі.
На Марсі хода історії була якась лагідніша й простіша, ніж на Землі. Були, звичайно, війни племен і народів, була і боротьба класів; але війни в історичному житті роль відігравали порівняно невелику і доволі рано припинилися й зовсім, а класова боротьба рідше призводила до сутичок брутальної сили. Це хоч і не вказувалось у книжці безпосередньо, проте недвозначно випливало з усього викладу.
Рабства марсіани не зазнали зовсім, їхній феодалізм майже не хворів на воєнщину, а капіталізм дуже швидко спекався національно-державних перешкод і не створив нічого подібного до наших сучасних армій.
Пояснення всьому цьому я мусив шукати сам; марсіани, навіть сам Менні, ще тільки починали вчитися історії земного людства і не встигли ще провести досконалого порівняння свого й нашого минулого.
Я пригадав одну з попередніх своїх розмов з Менні. Приступаючи до вивчення мови моїх супутників, я захотів довідатись, чи вона не найбільш поширена з усіх мов, які існують на Марсі. Менні пояснив, що це одинока мова письменства й життєвих стосунків усіх марсіан.
— Колись і в нас, — додав. Менні, — люди з різних країн не розуміли одне одного: але давно вже, за кілька сот років до соціалістичної революції, всі різні діалекти наблизились і злилися в одну загальну мову. Це сталося без насильств, стихійно — ніхто і не думав, і не силкувався якось вплинути на процес. Досить довго ще, відповідно до певних місцевих особливостей, животіли і ніби окремі, хоч і зрозумілі усім говірки. Розвиток літератури поклав край і їм.