Такі погляди Ганну Миколаївну гостро обурювали: вона добачала в них лише спробу обгорнути пожадливе відношення до життя в ідейні форми.
І однак, мені й на думку не спадало передбачати можливість розриву, коли ось до нашого життя вплутався вплив зокола і прискорив події.
Близько того часу до столиці прибула молода людина, що мала незвичне в наших колах конспіративне ім’я — Менні. З привезених Менні з півдня деяких доручень і повідомлень видно було, що в товаришів користується він повним довір’ям. Упоравшись зі своїми справами, він ще на деякий час ухвалив залишитися в столиці і став чогось учащати до нас. виявляючи одверте бажання зі мною заприятелюватися.
Це була людина різнобічної оригінальності, починаючи вже із зовнішності. Очі йому було так замасковано темними окулярами, що я навіть не знав, якого вони кольору: голова була трохи більша, ніж би слід їй було бути; риси обличчя були гарні, але навдивовижу нерухомі й нежиттєві і ніяк не пасували до лагідного й промовистого голосу, як і до ставної й гнучкої юнацької фігури. Мова його була рівна й пливка та завжди повна змісту. Наукову освіту мав він широку й різноманітну. Фахом же був, очевидно, інженер.
В розмові Менні завжди мав звичку зосіблені й практичні питання зводити до загального ідейного обґрунтування. Коли він навідувався до нас, то завжди виходило якось так, що суперечності вдач і поглядів у мене з дружиною одразу випиналися на очі, та ще й так чітко й яскраво, що ми з сумом помічали повну неможливість їх погодити. Менні мав світогляд, подібний до мого; інженер висловлювався завжди дуже обережно й лагідно по формі, але ж так само рішуче й глибоко по суті. Наші політичні незгоди з Ганною Миколаївною він умів так добре лучити з ґрунтовною незгодою наших світоглядів, що вони здобували вигляду психологічно неминучих, майже логічних із них висновків. Отже — никла всяка надія вплинути одному на одне, затушкувати суперечності та дійти до чого-будь спільного. Ганна Миколаївна почувала до Менні щось подібне до зненависті, сполученої зі жвавим інтересом. У мене ж він викликав і глибоку повагу і невиразне недовір’я: я почував, що він простує до якоїсь мети, а до якої саме, — того вже зрозуміти я не міг.
Одного січневого дня — це було якраз у кінці січня — керівні групи обох течій партії мали обмірковувати проект масової демонстрації з можливим закінченням її збройною сутичкою. Зайшовши до нас перед тим днем звечора, Менні зняв питання про участь у демонстрації, якщо її буде ухвалено, так само й партійних ватажків укупі з масою. Одразу ж почалися суперечки, що швидко здобули неабиякого запалу.
Ганна Миколаївна заявила, що кожен, хто подасть голос за демонстрацію, уже тим морально зобов’язується йти в перших її лавах. Я ж уважав, що це зовсім не так то вже й зобов’язує, а йти слід тому, хто там потрібен, чи хто може бути там справді корисний: тут мав я на оці сам себе, як людину з певним у цих справах досвідом. Менні зайшов іще далі, твердячи, що, з огляду на неминучість сутички з військом, на полі подій мусять бути вуличні агітатори й бойові організатори, політичним же керівникам робити там нема чого, а люди фізично слабосилі й нервові можуть навіть справі дуже пошкодити. Ганна Миколаївна просто образилася цими міркуваннями, уявивши собі, ніби вони цілять якраз на неї. Вона перервала розмову і подалася до своєї кімнати. Незабаром пішов собі й Менні.
Вранці довелося мені встати дуже рано і піти з дому, з Ганною Миколаївною не побачившись. Повернувся я вже смерком. Демонстрацію одхилив і наш комітет, та, як я довідався вже, і комітет іншої течії. Я був з того задоволений, бо знав, що до збройної сутички робітники підготовлені кепсько, і що виступ спричинився б лише до непотрібної витрати сил. Мені здавалося, що свіжа постанова хоч трохи заспокоїть роздратування Ганни Миколаївни після вчорашньої розмови… Але на столі в своїй кімнаті знайшов я від неї записку:
«Я од’їжджаю. Що краще я розумію себе й вас, то видніше мені стає, що простуємо ми різними шляхами і що обоє ми помилилися. Краще вже нам і не зустрічатися. Вибачте».
Довго блукав я вулицями, утомлений, з почуттям порожнечі в голові та холоду в серці. Коли ж я повернувся додому, то застав у себе несподіваного гостя: біля мого столу сидів Менні, пишучи листа.