— Це не годиться, — відказав він мені. — Там працюють над матерією в її хисткому стані і небезпека вибуху чи отруєння темним промінням, хоч і мізерно невелика через усі наші засоби захисту проти неї, — все ж завжди є. Ви не повинні їй підлягати, бо ви у нас тепер один і заступити вас нема кому.
У своїй домовій лабораторії Менні тримав лише ті прилади й матеріали, що стосувалися до поточних його дослідів.
В коридорі нижнього поверху припнуто було човника, котрим кожної хвилі можна було вирядитись, куди лише було потрібно.
— Де живе Нетті? — спитав я в Менні.
— У великому місті, за дві години повітряного шляху звідси. Там є машинний завод з кількома тисячами робітників і Нетті має там більше матеріалу для своїх медичних дослідів. Тут же ми маємо іншого лікаря.
— А машинний завод мені можна буде оглянути коли-небудь?
— Ну, звичайно! Там жодної спеціальної небезпеки нема. Коли хочете, ми поїдемо туди хоч і завтра.
Так ми й умовились.
II. НА ЗАВОДІ
Біля 500 кілометрів за дві години — швидкість найшвидшого соколиного лету, не досягнута навіть нашими електричними шляхами… Внизу, швидко змінюючись, линули дивовижні, незвичні краєвиди, а ще швидше мигтіли повз нас чудні, невідомі птахи. Проміння сонця відбивалося синім світлом від дахів і звичайним жовтавим — від величезних бань якихось невідомих мені будівель. Річки й канали блискали стальними стрічками: очі мої на них відпочивали, бо ж вони були однакового вигляду з земними. Але ось віддалік замаячило величезне місто, розкидане навколо невеличкого озера і перетнуте каналом. Через кілька хвилин човник стишив ходу і м’яко пристав біля гарненького невеличкого будиночка, де жив Нетті.
Нетті був дома і зустрів нас дуже радо. Він сів у нашого човника і ми поїхали далі: до заводу було що кілька кілометрів, він лежав по тім боці озера.
П’ять величезних будівель навхрест і всі на один взірець: чистий скляний дах на кількох десятках темних колон, розставлених колом, чи ледь розтягненим еліпсом; скляні шибки, почергово матові й прозорі, між колонами замість мурів. Ми висадилися біля центрального, найбільшого корпуса, перед ворітьми, що зайняли одне міжколоння, бувши метрів з 10 завширшки та з 12 заввишки. Стеля першого поверху горизонтально перетинала посередині наші ворота; по землі в ворота бігло кілька пар рейок, зникаючи в глибині корпусу.
Ми підпливли до верхньої половини воріт і, заглушені гуркотнею машин, одразу ж опинилися на другому поверсі. Але, це не був поверх у звичайному змісті цього слова: це була, радше, мережа повітряних мостів, що з усіх боків оплітала велетенські машини незрозумілого мені призначення. На кілька метрів над нею містилася друга мережа, за нею третя, четверта й п’ята; всі їх було зроблено зі скляного паркету, переплетеного брусками залізних ґраток, і зв’язано безліччю ліфтів та східців: кожна нова мережа була менша за нижню.
Ні диму, ні сажі, ні прикрого запаху, ні дрібного пороху. Серед чистого, свіжого повітря, освітлені неяскраво, але звідусіль, машини працювали рівно й спокійно. Вони різали, пиляли, стругали й свердлували величезні шматки заліза. алюмінію, нікелю, міді. Велетенські стальні руки ходили рівно й повільно; просторі платформи совалися туди й сюди, як хронометр: шківи й паси ніби стояли. Не брутальна сила вогню й пари, а делікатна, але ще могутніша сила електрики була душею цього грізного механізму.
Сама гуркотня машин, коли вухо до неї потроху звикало, починала видаватися майже мелодією, якщо не зважати було на ті моменти, коли падав головний, на кілька тисяч тонн ваги, молот і все струшувалося наче від грому.
Сотні робітників упевнено ходили проміж машин і ні кроків їх, ні голосів не чути було серед моря звуків. На обличчях у них не видно було напруженої заклопотаності, лише спокійну уважність; вони мали вигляд цікавих учених спостерігачів, котрі плутаються тут майже без діла: їм, мовляв, просто цікаво дивитись, як величезні шматки металу, запливши на рейкових платформах під прозору баню, дістаються в залізні обійми темних страховиськ; як потім ті страховиська розгризають їх своїми міцними щелепами, мнуть своїми важкими твердими лапами, стругають і свердлують своїми гострими блискучими кігтями, і як, нарешті, наслідки цієї жорстокої забавки вивозяться з другого боку корпусу вагонами електричної залізниці у вигляді струнких і тендітних частин машин загадкового призначення. Видавалося явищем цілком природнім, що сталеві страховиська не чіпають маленьких великооких спостерігачів, дозволяючи їм вільно і без страху гуляти проміж себе: це було ніби потурання їхньому слабосиллю, визнання здобичі надто мізерною, не вартою грізної сили велетнів. Не видно й не помітно було тих ниток, що сполучали тендітний мозок людей з незламними органами машин.