— А чи ж не повинен би був цей товариш скоротити свою роботу, раз у машинній продукції є зайвина праці?
— Звісно, ні! — засміявся Менні. — З якої речі саме він мусить відновлювати рівновагу за свій рахунок? Статистика нікого й ні до чого не приневолює. Кожен бере її собі на увагу, але не може керуватися нею одною. Коли б ви схотіли негайно поступити на цей завод, вам, напевне, знайшли б роботу, а в центральній статистиці число зайвини збільшилося б на 1–2 години, та й годі. Вплив статистики позначається на масових перекочуваннях праці, окрема ж особа — цілком вільна.
За розмовою ми встигли відпочити і всі, окрім Менні, пішли оглядати завод далі. Менні ж поїхав додому — його було покликано до лабораторії.
Увечері я ухвалив лишитися у Нетті: він обіцяв на другий день повести мене в «Дім дітей», де в числі виховательок була й його мати.
III. ДІМ ДІТЕЙ
Дім дітей являв собою велику і до того ж найкращу частину міста з населенням на 15–20 тисяч душ. Цим населенням, справді, були майже самі діти та їх вихователі. Такі інституції заведено по всіх більших містах планети, в багатьох же випадках вони створюють і самостійні міста; лише по невеличких селищах, от як «хімічне містечко» Менні, їх здебільшого не буває.
Великі двоповерхові будівлі зі звичайними блакитними дахами, розкидані серед садів зі струмочками, ставками, галявками для гулянок та гімнастики, грядками квітів та корисних трав, хатками для свійських звірят та птахів… Юрби великоокої дітвори — невідомої статі через однакову для хлопців і дівчаток одежу… Щоправда, і серед дорослих марсіан важко по одежі відрізнити чоловіка від жінки: вона, загалом беручи, однакова, різниться хіба стилем: у чоловіків вона краще змальовує форми тіла, у жінок — їх дужче маскує. Та попри все те, та немолода вже особа, що зустріла нас, коли ми виходили з човника, була, безперечно, жінкою, бо Нетті, обіймаючи її, назвав її «мамою». В дальшій розмові він, проте, часто позначав її, як і всякого іншого товариша, просто іменем — Нелла.
Марсіанка вже знала про мету нашого приїзду і одразу ж повела нас у свій «дім дітей», по всіх його відділах, починаючи з відділу найменших, котрим сама завідувала, до відділу старшого віку, який уже межує з юнацтвом. Маленькі «страховиська» приєднувалися до нас по дорозі, зацікавлено оглядаючи своїми великими очима людину з іншої планети, — вони добре знали хто я такий, — і коли ми обходили останні відділи, за нами йшла вже ціла юрба, хоч більшість дітвори ще з ранку розбіглась по садках.
Всього в цьому домі жило біля 300 дітей різного віку. Я запитав Неллу, чому саме в «домах дітей» всіх їх держать укупі, а не поділяють по віку, що значно полегшило б поділ праці між вихователями і спростило б їм їхню роботу.
— Тому, що тоді не було б справжнього виховання, — виповіла мені Нелла. — Щоб виховатись для суспільства, дитина мусить і жити в суспільстві. Життєвий досвід і знання діти в найбільшій мірі засвоюють одне від одного. Ізолювати один вік від другого — значило б утворити для них однобічний і вузький життєвий осередок, де розвиток майбутньої людини йшов би поволі, мляво й одноманітно. І для безпосередньої активності різниця віків дає найбільшу волю. Старші діти — наші найкращі помічники в догляді за маленькими. Так, ми не лише свідомо з’єднуємо всі віки дітей, але й вихователів у кожному домі піклуємось вибирати різних віків і практичних спеціальностей.
— А проте в цьому домі я бачу поділ дітей на відділи по віках: а це ж ніби й не відповідає тому, що ви говорите.
— Ви помиляєтесь; по відділах діти сходяться лише для того, щоб спати, полуднувати й обідати, — тут, звичайно, потреби змішувати різні віки немає. Для гулянок же і навчання вони повсякчас гуртуються так, як їм самим до вподоби припадає. Навіть коли влаштовується якесь читання для дітей одного відділу, — в аудиторію завжди напихається сила дітвори всіх інших відділів. Діти самі вибирають собі товариство і люблять сходитися з дітьми інших віків, особливо ж — із дорослими людьми.
— Нелло, — сказав тут, виступивши з юрби, один хлопчисько, — Еста забрала мого човника, котрого я сам зробив; візьми в неї човник і віддай мені.
— А де вона? — спитала Нелла.
— Вона побігла до ставка спускати його на воду, — пояснив хлопчисько.
— Ну, мені зараз ніколи туди йти: хай хтось із старших дітей піде з тобою і умовить Есту не ображати тебе. А найкраще йди туди сам і допомагай їй спускати човника. Нема нічого дивного, що човник їй сподобався, раз ти добре його зробив.