Хлопчик пішов, а Нелла звернулась до решти.
— А ви, діти, добре б зробили, коли б полишили нас самих. Не думаю, щоб чужоземцеві було приємно, що на нього вирячила оченята сотня дітлахів. Уяви собі, Ельві, що на тебе одного уважно дивиться ціла юрба таких чужоземців. Що б ти тоді зробив?
— Я б утік, — розважливо заявив найближчий з юрби, котрого вона назвала, і в ту ж хвилю діти з веселим сміхом розбіглися.
Ми вийшли в сад.
— Чи бачите силу минулого, — з посмішкою зауважила вихователька. — Здавалося б, комунізм у нас повний, відмовляти дітям майже ніколи і в жодній дрібниці не доводиться. — звідки ж тут взятися почуттю особистої власності? А дитина приходить і заявляє: «мій» човник. «я сам» робив. І так дуже часто, інколи справа доходить навіть до бійки. Нічого не вдієш, — загальний закон життя: розвиток організму коротко повторює розвиток виду, розвиток особи так само повторює розвиток суспільства. Самовизначення дитини середнього і старшого віку в більшості випадків і має такий невиразно індивідуалістичний характер. Наближення статевої зрілості спочатку ще й загострює цю рису. Тільки вже в юнацькому віці суспільний осередок сучасного остаточно перемагає спогади минулого.
— А ви ж розповідаєте дітям про те минуле? — питав я.
— Звичайно, розповідаємо; і вони дуже люблять розмови про старі часи. Спочатку це для них лише гарні, трішечки страшні казки про інший далекий і чудний світ, котрий, однак, будить своїми картинами боротьби й насильства невиразні відгуки в атавістичній глибині дитячих інстинктів. Тільки згодом, перемагаючи живі залишки минулого у власній душі, дитина звикає краще засвоювати зв’язок часів і картини-казки стають для неї дійсністю історії, перетворюються в живі кільця живої безперервності!..
Ми йшли алеями великого саду. Часами натрапляли ми на гуртки, котрі або гралися, або копали рівчачки, або працювали з якимись ремісницькими інструментами, або споруджували будочки, або ж нарешті, просто жваво балакали проміж себе. Всі вони зацікавлено озиралися на мене, але слідом за нами не йшов ніхто; всіх, мабуть, уже було попереджено. Більшість гуртків була мішаного віку; в багатьох було по одному, по двоє дорослих.
— У вашому домі, як бачу, вихователів доволі багато, — зауважив я.
— Так, особливо коли в числі їх рахувати й усіх дітей старшого віку, як і слід робити по справедливості. Але вихователів-фахівців у нас усього три; решта дорослих, котрих ви тут бачите, то здебільшого матері й батьки, що на деякий час селяться у нас поблизу своїх дітей; бувають іще також молоді люди, охочі вчитися науки виховання.
— А чи всі батьки, хто схоче, можуть селитися тут, щоб жити зі своїми дітьми?
— Певна річ. Декотрі матері живуть тут по кілька років. Але більшість їх наїздить часами, — на тиждень, на два, на місяць. Батьки з’являються сюди ще рідше. В нашому домі є лише 60 окремих кімнат для родичів і для тих дітей, що шукають собі самотності, і я не пригадаю випадку, коли б цих кімнат не вистачало.
— Отже, діти інколи відмовляються жити у спільних помешканнях?
— Так, діти старшого віку часто воліють жити окремо. Тут позначається почасти той невиразний індивідуалізм, про котрий я вам уже говорила, почасти ж, — особливо в дітей, що люблять заглиблюватися в наукову працю, — просто бажання усунути все, що перешкоджає роботі та відвертає увагу. Та й із числа дорослих у нас люблять жити цілком окремо здебільшого ті, хто більше від інших працює над науковими дослідами, або ж творить художні речі.
Тут поперед себе на невеличкій галявці побачили ми дитину, на мій погляд — шести або ж семи років, що з ціпочком у руках бігала за якимсь звірям. Ми прискорили свою ходу; дитина не звернула на нас уваги. Коли ми саме підходили, вона наздогнала свою здобич, — це було щось подібне до великої жаби, — і міцно оперезала її своїм ціпочком. Звіря з перебитою лапою повагом полізло по траві.
— Нащо ти зробив це, Альдо? — спокійно спитала Нелла.
— Я ніяк не міг спіймати її, вона все тікала, — пояснив хлопчик.
— А ти знаєш, що ти зробив? Ти завдав жабці болю і перебив їй лапку. Дай сюди ціпок, я тобі поясню це.
Хлопчик подав ціпочок Неллі і вона швидким рухом міцно вдарила його по руці. Хлопчик зойкнув.
— Тобі боляче, Альдо? — знову ж так само спокійно спитала його вихователька.
— Дуже боляче, зла Неллло! — відповів він.
— А жабку ти вдарив дужче. Я лише забила тобі руку, ти ж поламав їй лапку. Їй куди болячіше, ніж тобі, до того ж, — вона не може тепер бігати й плигати, вона не знайде собі їжі і з голоду помре, коли не загризуть її злі звірі, від котрих їй тепер не втекти. Що ти про все це думаєш, Альдо?