— А інші планети? — заперечив я. — Хіба ж ви не зможете брати поповнення вам потрібного звідти?
— Звідки? Венера, як бачите, ще в руки не дається. Земля? У неї є своє людство, та і взагалі кажучи, ще й досі не ясно, в якій мірі пощастило б нам використати її сили. На їзду туди потрібно щоразу витрачати чималу кількість енергії, запаси ж потрібної для цього радійної матерії, — зі слів Менні, що нещодавно розповідав мені про свої останні н цій справі досліди, — на нашій планеті дуже невеличкі. Ні, труднощі скрізь чималі, і що тісніше наше людство стулює свої лави для боротьби проти природи, то щільніше єднаються й первістки для помсти за своє уярмлення.
— Але ж завжди можливо, наприклад, зменшити розмноження, щоб полагодити справу.
— Зменшити розмноження? Так це ж і є перемога первістків. Це значить — відмовитись від безмежного росту життя, спинити його на одному з найближчих ступенів. Ми перемагаємо, поки нападаємо. Коли ж ми відмовимося від зростання нашої армії, то це означатиме, що первістки обложили нас з усіх боків. Тоді почне слабнути віра в нашу колективну силу, в наше велике спільне життя. А вкупі з цією вірою гинутиме і сенс життя кожного з нас, бо ж у кожному з нас, дрібненьких кліточок великого організму, — живе цілість і кожна людини живе тією цілістю. Ні, зменшити розмноження — це останнє, на що б ми могли зважитися: коли ж це трапиться, то воно проти нашої волі стане початком кінця.
— Ну гаразд, я розумію, що трагедія цілого завжди висне над вами, принаймні як погрозлива можливість. Але ж поки перемога лишається за людством, окрему особу добре захищає від цієї трагедії колектив; навіть коли наближається безпосередня небезпека, то велетенські зусилля й терпіння від напруженої боротьби так рівно діляться між безліччю осіб, що не можуть занадто глибоко порушити їхнє спокійне щастя. Для такого ж щастя у вас, здається, є все, що лише потрібно.
— Спокійне щастя! Та хіба ж може людина не почувати потужно й глибоко всіх заворушень життя цілого, в котрому її початок і кінець? І хіба ж не виникає глибоких суперечностей життя з самої лише обмеженості окремої істоти, порівнюючи її до цілого, з самого безсилля її цілковито злитися з тим цілим, цілковито розчинити в ньому свою свідомість, як і охопити його тією своєю свідомістю? Ви не розумієте цих суперечностей? Це тому, що в вашому світі їх заступають інші, ближчі й болючіші. Боротьба класів, груп, осіб заступає вам ідею цілого, а з нею і те щастя та страждання, що вона за собою тягне. Я бачив ваш світ; я не міг би витерпіти й десятої долі того безумства, серед котрого живуть ваші брати. Але саме тому я й не зважився б вирішувати, хто з нас ближчий до спокійного щастя: що ладніше й гармонійніше життя, то болючіші неминучі в ньому дисонанси.
— Але скажіть, Енно, хіба, наприклад, ви не щаслива людина? Молодість, наука, поезія та, мабуть, і кохання… Чого такого тяжкого могли ви зазнати, щоб так гаряче говорити про трагедію життя?
— Знаменитий приклад, — засміявся Енно і якось дивно пролунав його сміх. — А чи знаєте ви, що веселий Енно вже раз вирішив був померти? І коли б Менні всього на день спізнився був прислати йому сім слів: «Чи не хочете ви їхати на Землю?», котрі сплутали йому всі його обчислення, то ви б свого веселого супутника не мали. Зараз он я вам не зумів пояснити всього цього. Але ви самі побачите згодом, що якщо й є у нас щастя, то лише не те мирне й спокійне, про котре ви щойно балакали.
Я не зважився розпитувати далі. Ми встали й повернулися до музею. Але я вже більше не міг систематично розглядати колекції. Увагу мою було розсіяно, думки розпливались. Я спинився у відділі скульптури перед одною з останніх статуй, що представляла прекрасного хлопчика. Риси його обличчя нагадували Нетті; дуже вразило мене те мистецтво, з яким художник зумів у недорозвинене тіло, в незакінчені риси й тривожні з допитливим поглядом очі дитини, втілити народження геніальності. Я довго й нерухомо стояв перед статуєю і все на світі зникло з моєї свідомості. Тут голос Енно змусив мене очуняти.
— Це ви, — сказав він, вказуючи на хлопчика. — Це ваш світ. Це буде чудовий світ. Він ще дитина, але погляньте, які невиразні мрії, які тривожні образи хвилюють його свідомість… Він ще дрімає, але він прокинеться, я відчуваю це, я глибоко вірю в це!
До радісного почуття, що викликали в мені ці слова, домішувався у мене якийсь чудний жаль:
«Чому не Нетті сказав це!»
V. У ЛІКАРНІ
Я повернувся додому дуже втомлений, а після двох безсонних ночей і цілого дня повної нездатності до праці вирішив знову поїхати до Нетті, бо не хотілось звертатися до невідомого мені лікаря нашого хімічного містечка. Нетті з ранку працював у лікарні: там я й знайшов його за оглядом хворих.