Щойно Нетті побачив мене у вітальні, він одразу ж наблизився до мене, уважно придивився до мого обличчя, взяв за руку й повів до віддаленої невеличкої кімнатки, де під лагідним блакитним світлом плавали в повітрі якісь приємні, невідомі мені пахощі і панувала повна тиша. Там він спокійно всадовив мене до глибокого крісла і сказав:
— Ні про що не думайте, ні про що не турбуйтесь. На сьогодні я все це беру собі. Відпочиньте, а потім я подивлюся.
Він пішов, а я ні про що не думав, ні про що не турбувався, бо він узяв на себе всі мої думки й турботи. Мене опанувало почуття приємного вдоволення і через кілька хвилин я заснув. Коли ж я очуняв, Нетті знов стояв переді мною і з посмішкою дивився на мене.
— Краще? — спитався він.
— Я цілком одужав, а ви геніальний лікар, — відповів я. — Ідіть до своїх хворих і не турбуйтесь про мене.
— Сьогодні я вже своє зробив. Коли хочете, я покажу вам нашу лікарню.
Мене це дуже зацікавило і ми рушили в обхід по всій просторій і гарній будівлі.
Серед хворих переважали хірургічні й нервові. Хірургічні були, здебільшого, жертвами нещасних випадків з машинами.
— Невже ж у вас на заводах і фабриках не вистачає забезпечень? — спитав я.
— Абсолютних забезпечень від нещасних випадків майже нема. Цих же хворих зібрано з району із населенням понад двох мільйонів чоловік; на такий район кілька десятків пошкоджених — число невелике. Здебільшого це все новаки, що ще не оговталися з тими машинами, біля яких працюють: у нас же всі так люблять переходити з одного виробництва в інше. Найчастіше жертвами своєї неуважливості стають спеціалісти вчені й художники; вони часто задумуються, глибоко захоплені якимсь несподіваним спостереженням.
— А нервові? Ці, мабуть, хворіють найперше від перевтоми?
— Так, їх чимало. Але ж не менше й таких, що занедужали від хвилювань і криз статевого життя, а також інших зворушень, наприклад, смерті близьких людей.
— А є тут душевнохворі з затемненою чи сплутаною свідомістю?
— Ні, тут таких немає; для них у нас є окремі лікарні. Там потрібні особливі прилади для тих випадків, коли хворий може завдати шкоди собі, чи комусь іншому.
— В таких випадках і у вас застосовують насильство над хворими?
— В тій мірі, як це дійсно потрібно, — звичайно.
— Оце вже вдруге зустрічаюсь я з насильством у вищому світі. Перший раз це було в домі дітей. Скажіть, вам, значить, не пощастило цілковито усунути ці елементи з вашого життя; ви мусите терпіти їх свідомо?
— Так, як терпимо хворобу й смерть, або ж, наприклад, гіркі ліки. Яка ж розумна істота відмовиться від насильства, ну, скажімо, для самооборони?
— Знаєте, для мене це значно зменшує безодню між нашими світами.
— Але ж перша різниця між ними полягає зовсім не в тому, що у вас насильства й приневолення багато, а у нас — мало. Вона полягає в тому, що у вас і те й інше прибирається в шати закону, в норми права й моралі, котрі панують над людьми і повсякчас тяжіють над ними. У нас же насильство існує або як прояв хвороби, або як розумний вчинок розумної істоти. І в обох цих випадках ні з нього, ні для нього не утворюється ніяких громадських законів і норм, ніяких особових чи неособових приписів.
— Але ж маєте ви вказівки, у згоді з якими ви обмежуєте волю ваших душевнохворих чи ваших дітей?
— Так, цілком наукові правила догляду за хворими, як і педагогіка. Але, певна річ, і в цих технічних правилах зовсім не враховано всіх випадків потреби насильства, як і способів його вжитку чи міри його. — все це залежить від усієї суми дійсних умов.
— Коли так, то тут можливе справжнє свавілля з боку вихователів чи тих, хто доглядає хворих.
— Що є, по-вашому, — «свавілля»? Коли це непотрібне, зайве насильство, то воно можливе лише з боку хворої людини, котру саму потрібно лікувати. Розумна й свідома людина ніколи не здатна до цього.
Ми проминули кімнати хворих, операційні, кімнати ліків, помешкання доглядачів за хворими, зійшли на другий поверх і дісталися до великої, прекрасної зали, через прозорі стіни котрої видно було озеро, гай і оддалік — гори. Кімнату прикрашали високохудожні статуї й картини, стояли розкішні художні меблі.
— Це кімната для тих, хто умирає, — сказав Нетті.
— Ви їх усіх сюди приносите? — запитав я.
— Частину приносимо, частина ж і сама приходить. — відповів Нетті.
— Невже ж у вас такі ще й ходити можуть? — здивувався я.