Була й іще одна дрібниця, котра всупереч усьому сказаному вище, вабила мене до театру нашого містечка з особливою силою. В цьому театрі зовсім не було акторів. П’єси, котрі я там бачив, передавалися оптичними й акустичними апаратами з далеких великих міст, або ж, — здебільшого, — були відновленням гри, що відбулась колись давно, так давно, що самі актори вже й померли.
Знаючи способи моментальної фотографії природними барвами, марсіани вживали їх для фотографії життя в русі, як робиться це для наших кінематографів. Але вони не лише сполучували кінематограф із фонографом, — це починають робити і у нас на Землі, хоч досі й дуже невдало, — вони використовували й ідею стереоскопа і пласкі картини кінематографа перетворювали в рельєфні. На екрані давалося одночасно два малюнки: дві половини стереограми, а перед кожним кріслом зали було поставлено відповідний стереоскопічний бінокль, котрий зліплював пару пласких малюнків у один тримірний. Дивно було гарно й чітко бачити живих людей, їхні рухи і дію, чути їхні думки й почуття. — і тямити в той же час, що там нічого такого немає, що там є лише матове скло, а за ним фонограф і електричний ліхтар з годинниковим механізмом. Це викликало майже містичне зачудування та будило невиразні сумніви і відносно решти дійсності.
Все це, однак, не допомагало мені в моєму завданні — збагнути чужий світ. Мені, звичайно, потрібна була поміч збоку. Але до Менні за вказівками й поясненнями я звертався все рідше. Мені ніяково було виказувати всі свої утруднення в усьому їхньому обсязі. До того ж у цей якраз час Менні цілковито заглибився в якийсь неймовірно важливий дослід у справі здобування «мінус-матерії». Він працював без відпочинку, часто не спав цілими ночами, а його захоплення працею було живим прикладом, що несамохіть спонукував і мене йти далі у своїх зусиллях.
Інші ж приятелі на деякий час позникали з мого обрію. Нетті поїхав за кілька тисяч кілометрів керувати закладанням нової велетенської лікарні на другому боці планети. Енно, як помічник Стерні на його обсерваторії, працював над вимірами й обчисленнями, потрібними для нових експедицій на Землю й Венеру, а також на Місяць і Меркурій з метою їх краще відфотографувати та доправити зразки їхніх мінералів. З іншими марсіанами я близько не сходився, лише обмежувався необхідним розпитуванням у розмовах по справі: важко й чудно було приятелювати з чужими мені й вищими за мене істотами.
Згодом мені почало видаватися, що праця моя, загалом беручи, посувається добре. Все менш ставав мені потрібним відпочинок, та навіть і сон. Наука моя якось механічно, вільно і без зусиль почала вкладатись у голову, а почуття було таке, ніби голова цілковито порожня і в неї можна вмістити ще дуже й дуже багато дечого нового. Правда, коли я пробував, як здавна звик, чітко формулювати собі свіжовивчене, то тут мені, здебільшого, не щастило; та я вважав, що це не біда, що мені не вистачає лише висловів та якихось подробиць і дрібниць; загальну ідею я опанував, а це річ найперша.
Жодного живого задоволення моя праця мені вже не давала; початковий безпосередній інтерес десь загинув. «Що ж, це річ проста, — думав собі я. — Після всього, що я тільки побачив і про що довідався, мене вже важко чим-будь здивувати. І не в тім справа, щоб усе було мені приємним, а в тім, щоб опанувати все потрібне.
Одна лише була прикрість: все тяжче було зосереджувати увагу на одній якійсь речі. Думки повсякчасно линули то в той, то в інший бік; яскраві спогади, часто досить несподівані й давні, спливали над свідомість і змушували забуватися про оточення, віднімаючи такі дорогі хвилини. Я помічав це, отямлювався, і з новою енергією хапався за працю, але ж — минав короткий час і знову літаючі образи минулого чи фантазії опановували мій мозок, і знову доводилося опиратися їх гострим зусиллям.
Все частіше бентежило мене чудне й неспокійне почуття. Ніби є щось дуже важливе і спішне, чого я не виконав, про що повсякчас забуваю і про що старанно силкуюся згадати. Слідом за цим почуттям злітав цілий рій відомих мені облич і минулих подій та непереможною хвилею ніс мене все далі назад через юнацтво й підліткування до мого найранішого дитинства, гублячись потім у якихось непевних і невиразних почуваннях. Після цього моя неуважливість ставала особливо сильною і упертою.
Скоряючись внутрішньому опорові, котрий не давав мені довго зосереджуватись на чомусь одному, я почав усе частіше й швидше перебігати від речі до речі, а для цього навмисно назбирав до своєї кімнати купу книжок, розкритих завчасу ні потрібному місці, таблиць, карт, стереограм, фонограм тощо. Цим способом сподівався я усунути втрату часу, але неуважливість знову непомітно підкрадалася до мене і я ловив себе на тому, що довго вже дивлюся в одну точку, нічого не розуміючи і нічого не роблячи.