Зате, коли я вкладався до ліжка і крізь скляну стелю дивився на темне небо ночі, — тоді думка сама починала працювати, навдивовижу жваво й енергійно. Цілі сторінки чисел і формул повставали перед моїм внутрішнім зором так чітко, що я міг перечитувати їх рядок за рядком. Але ці образи швидко зникали, поступаючись перед іншими; і тоді свідомість моя ставала якоюсь панорамою дивовижно яскравих і чітких картин, що не мали жодного стосунку до моєї праці й турбот: земні краєвиди, театральні сцени, картини дитячих казок — спокійно, наче в дзеркалі, відбивалися в моїй душі і, змінюючись, зникали, не викликаючи жодного хвилювання, лише легеньке почуття зацікавлення, не позбавлене ледве помітної приємності. Ці картини спочатку пливли в глибині моєї свідомості, не домішуючись до оточення; згодом же вони відсовували його геть і на мене злітав повний живих і складних видінь сон, що дуже легко переривався і не давав мені найпершого, чого я прагнув — почуття відпочинку.
У вухах у мене почало гудіти вже доволі давно: тепер же це гудіння ставало все впертіше й голосніше: інколи воно перешкоджало мені слухати фонограми, ночами ж просто не давало спати. Часами в ньому бриніли людські голоси, відомі мені й невідомі; часто мені здавалося, що мене гукають моїм ім’ям, що я чую розмову, слів котрої через те гудіння не можу толком розпізнати. Я став розуміти, що я, мабуть, чи не занедужав, тим паче, що моя неуважливість остаточно опанувала мене і я не міг навіть читати більше, ніж кілька рядків за раз.
«Це, звичайно, простісінька перевтома, — думав собі я. — Мені треба більше відпочивати; може бути, що я надто багато працював. Треба тільки, щоб Менні не помітив, що зі мною робиться, бо ж це — чисте банкрутство та ще й на самому початку справи.
І коли Менні навідувався до мене, — це інколи бувало, — я прикидався, ніби старанно працюю. Він же зауважував мені, що я надуживаю своїх сил і ризикую перевтомитися.
— Особливо сьогодні у вас дуже кепський вигляд, — казав він. — Подивіться в дзеркало, як у вас горять очі і як ви зблідли. Нам треба відпочити, ви згодом на тому виграєте.
Мені й самому хотілося б того, але якось не щастило. Щоправда, — я майже нічого не робив, але ж усяке навіть найменше зусилля мене виснажувало; бурхлива ж хвиля живих образів зі спогадів і фантазії вирувала і вдень і вночі. Оточення якось блідло й відступало перед ними, набуваючи нереального вигляду.
Нарешті я був змушений скоритися. Я бачив, що млявість і апатія все дужче опановують мою волю, що у мене все меншає сил боротися зі своїм становищем. Одного ранку, коли я щойно встав з ліжка, у мене все раптом потемніло в очах. Але це швидко минулося і я пішов до вікна, позирнути на дерева парку. І от, зненацька, я відчув, що хтось на мене дивиться. Я повернувся і побачив Ганну Миколаївну. Обличчя її було бліде й засмучене, дивилася вона з гірким докором. Мені стало прикро і я, зовсім не думаючи про те, як вона могла тут опинитися, ступив до неї і хотів щось сказати. Але вона зникла, ніби розтанула в повітрі.
З цієї хвилі почалася оргія привидів. Багато дечого я вже не пригадую і, здається, свідомість часто сплутувалась у мене, як у сні. Приходили й виходили, або ж просто з’являлися і зникали різноманітні люди, з ким я зустрічався в житті, — навіть цілком мені невідомі. Але між ними не було марсіан, все це були люди Землі, здебільшого ті, кого я давно вже не бачив — старі шкільні товариші, молодший брат, що вмер іще дитиною. Одного ж разу побачив я через вікно на лавочці відомого мені шпига, котрий глузливо поглядав на мене своїми хижацькими непосидячими очима. Привиди не розмовляли зі мною, вночі ж, коли було тихо, галюцинації слуху зростали, стаючи суцільними, але безглуздо беззмістовними розмовами проміж невідомих мені, здебільшого, осіб: то пасажир торгувався з візником, то прикажчик умовляв покупця взяти у нього крам, то галасувала університетська аудиторія, а суб умовляв її заспокоїтись, бо зараз, мовляв, прийде пан професор. Галюцинації зору були, принаймні, цікаві, та й заважали мені менше й рідше.
Після примари Ганни Миколаївни я, певна річ, сказав усе Менні. Він одразу ж уклав мене до ліжка, покликав найближчого лікаря і протелефонував Нетті за шість тисяч кілометрів. Лікар сказав, що він не зважується до чогось приступати, бо не так добре знає організацію людини Землі, але, як би там не було, а найпотрібніша для мене річ — це спокій і відпочинок; забезпечивши це, не страшно й почекати, поки приїде Нетті.