Нетті з’явився на третій день, передавши свою справу іншому. Побачивши, що зі мною сталося, він із журливим докором поглянув на Менні.
VII. НЕТТІ
Хоч лікував мене сам Нетті, та хвороба моя тяглася кілька тижнів. Я перебував у ліжку, спокійний і апатичний, байдужий і до дійсності, і до привидів; навіть повсякчасна присутність Нетті тішила мене чуже мало, ледве даючи себе помітити.
Мені дивно згадувати про своє тодішнє ставлення до галюцинацій: хоч десятки разів мені доводилося переконуватись, що вони не є реальністю, проте кожного разу, коли вони з’являлись, я якось забував це; навіть, коли моя свідомість не затемнювалась і не сплутувалась, — я визнавав їх за дійсні особи й речі. Розуміння ж їхньої нереальності приходило лише після того, як вони вже зникали, або ж саме за хвилю перед тим.
Перші свої зусилля Нетті скерував на те, щоб примусити мене спати й відпочивати. Жодних ліків для того він, однак, уживати не зважувався, розуміючи, що всі вони можуть стати отрутою для земного організму. Кілька днів йому не щастило приспати мене своїми звичайними способами; галюцинаторні образи втручалися в процес впливу і руйнували його роботу. Та нарешті йому пощастило, і коли я прокинувся після двох-трьох годин сну, він заявив:
— Тепер ви, безперечно, одужаєте, хоч хвороба ще довго йтиме своєю ходою.
І вона й справді йшла тією ходою. Галюцинації траплялися рідше, але не стали менш живими й яскравими. Вони навіть ускладнились — інколи гості-привиди починали зі мною розмову.
Але з тих розмов лише одна мала толк і значення для мене. Це трапилося в кінці хвороби.
Прокинувшись ранком, я побачив біля себе, як звичайно, Нетті; за його ж кріслом стояв мій давній товариш по революції, немолода вже людина, глузливий і гостроязикий агітатор — Ібрагім. Він ніби на щось вичікував. Коли Нетті вийшов до сусідньої кімнати приготувати ванну, Ібрагім брутально й гостро кинув мені:
— Дурню! Чого зіваєш? Хіба не бачиш, хто твій лікар?
Мене якось мало здивував натяк, що приховувався в цих словах, а їхній цинічний тон не обурив мене — я його знав за цілком природній для Ібрагіма. Але я пригадав залізне ручкання маленької руки Нетті й Ібрагімові не повірив.
— Не віриш, так тобі ж гірше, — погордливо посміхнувся він і в ту ж хвилю зник.
В кімнату вступив Нетті. Побачивши його, я відчув якусь чудну ніяковість. Він уважно подивився на мене.
— Добре, — сказав він. — Ви одужуєте швидко.
Весь день після цього він був якось особливо мовчазний і задумливий. На другий день, переконавшись, що я почуваю себе добре, а галюцинації не повторюються, він поїхав по своїх справах, поставивши замість себе іншого лікаря. Після цього він кілька днів з’являвся лише вечорами, щоб приспати мене на ніч. Лише тоді я гаразд зрозумів, як для мене потрібна і приємна його присутність. Поруч із хвилями здоров’я, що ніби пливли в мій організм зі всієї природи навкруги, стали все частіше навідувати мене міркування про натяк Ібрагіма. Я вагався і всяким чином переконував себе, що це безглуздя, породжене хворобою: ради чого Нетті й інші друзі почали б мене відносно цього дурити? Проте невиразний сумнів усе лишався, і він був мені дуже неприємний.
Інколи я розпитував Нетті, над якими справами він оце зараз працює. Він поясняв мені, що нині йде низка зборів, присвячених справі влаштування нових експедицій на інші планети, і він там потрібен як експерт. Менні керував цими зборами, але ні він, ні Нетті швидко їхати не збиралися і це мене дуже тішило.
— А ви самі часом не думаєте повертатись додому? — спитав мене Нетті і в його тоні помітив я занепокоєння.
— Та я ж іще нічого не встиг зробити. — відповів я.
Обличчя Нетті заясніло.
— Ви помиляєтесь, ви зробили багато… Навіть і цією відповіддю, — заперечив він.
Тут я відчув якийсь натяк на щось таке, чого я ще не знав, але що стосувалося до мене.
— А чи не можу й я піти на одну з цих нарад? — запитав я.
— Нізащо! — рішуче заявив Нетті. — Крім повного відпочинку, котрий вам потрібен, вам треба ще цілі місяці уникати всього, що має безпосередній зв’язок з початком вашої хвороби.
Я не сперечався. Мені було так приємно відпочивати що мій обов’язок перед людством поплив кудись далеко. Мене тільки все дужче турбували чудні думки про Нетті.
Одного вечора стояв я біля вікна, дивився на потемнілу внизу таємничу червону «зелень» парку, і вона видавалася мені прекрасною, і не було в ній нічого чужого моєму серцю. Тут хтось постукав у двері і я зразу відчув, що це — Нетті. Він зайшов своєю швидкою, легкою ходою і, посміхаючись, простяг мені руку — старе земне привітання, котре йому подобалось. Я радісно стиснув йому руку з такою енергією, що його дужим пучкам стало прикро.