— Ну, я бачу, що моїй ролі лікаря — край, — сміючись сказав він. — А проте, я мушу вас іще раз добре розпитати, щоб це твердо встановити.
Він допитував мене, а я безглуздо відповідав йому, не знати чого зніяковівши, і читав прихований сміх у глибині його великих очей. Нарешті я не витерпів:
— Поясніть мені, чому це мене так тягне до вас? Чому я так неймовірно радий вас бачити?
— Найшвидше тому, гадаю, що я лікував вас і ви несвідомо переносите на мене радість одужання. А може бути й… ще одне… саме те, що я… жінка…
Блискавка майнула у мене перед очима, все потемніло навкруги, серце ніби спинилося. Через секунду я, як божевільний, стискував Нетті в своїх обіймах, цілував їй руки, лице і її великі глибокі очі, зеленкувато-сині, як небо її планети…
Великодушно і просто дозволяла мені Нетті мої бурхливі пориви… Коли я очуняв від свого радісного божевілля і знову цілував її руки з самовільними сльозами вдячності на очах. — то було, звичайно, слабосилля від подужаної хвороби, — Нетті сказала мені зі своєю любою посмішкою:
— Так, мені зараз здавалося, що весь ваш юнацький світ почуваю я в своїх обіймах. Його деспотизм, його егоїзм, його божевільна жага щастя — все це було в ваших ласках. Ваша любов — рідня вбивству… Але… я люблю вас, Ленні…
Це було щастя.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І. ЩАСТЯ
Ці місяці… Коли я про них згадую, все тіло мені починає трепетати, туман застеляє очі і все навкруги видається дрібницею — не знайти слів, щоб змалювати минуле щастя.
Новий світ став мені близьким і, здавалося, цілком зрозумілим. Минулі поразки не лякали мене, юнацтво й віра повернулись до мене і, думав собі я, ніколи вже мене не покинуть. У мене був гарний і могутній спільник, квилити не було чого, майбутнє було моїм.
До минулого думка моя поверталася рідко, здебільшого до того, що стосувалося Нетті і до нашого кохання.
— Навіщо ви ховалися від мене з тією своєю статтю? — запитав я її незабаром після того вечора.
— Спочатку це трапилося само собою, випадково. Але потім я підтримувала вашу помилку цілком свідомо і навіть навмисне усунула зі своєї одежі все, що могло б сприяти здогадам. Я боялася труднощів і складності вашого завдання і я не хотіла вам його ще дужче ускладнювати, особливо ж, коли помітила ваш несвідомий до мене порив. Я й сама не зовсім добре розуміла себе… до вашої хвороби.
— Значить, не вона вирішила справу… Як же я вдячний моїм любим галюцинаціям!
— Так, звістка про вашу хворобу була мені з ясного неба громом. Коли б мені не пощастило вас урятувати, я може й умерла б…
Після кількох секунд мовчанки вона додала:
— А знаєте, серед ваших друзів є ще одна жінка, про котру ви цього й не подумали б. Вона також дуже вас любить… Не так, звичайно, як я…
— Енно! — одразу ж здогадався я.
— Атож. І вона також дурила вас навмисно з моєї поради.
— Ах, скільки обману й лукавства у вашім світі! — вигукнув я з жартівливим пафосом. — Хай лише хоч Менні не стане жінкою; коли б мені трапилося покохати його, це був би жах.
— Так, це страшна річ, — задумливо ствердила Нетті, і я не зрозумів її дивної поважності.
Дні минали за днями, і я радісно опановував прекрасний новий світ.
II. РОЗЛУКА
А все ж надійшов той день, якого не можу я згадати без прокльону, — день, коли між мною і Нетті постала чорна тінь ненависної і неминучої розлуки.
Зі спокійним і ясним, як завжди, виразом обличчя Нетті сказала мені, що вона незабаром мусить виряджатися разом з велетенською експедицією, організованою під керівництвом Менні. Побачивши, як приголомшила мене ця звістка, вона додала:
— Це ненадовго; в разі успіху, а я в ньому впевнена, частина експедиції вернеться дуже швидко, — разом з нею і я.
Потім вона почала пояснювати мені, в чому річ. На Марсі запаси радіоматерії, потрібної для міжпланетного руху та розкладу й синтезу всіх елементів, — вичерпувались: вона тільки витрачалася, поновити ж її не було жодних засобів. На Венері, що була майже в чотири рази молодша за Марс, яскраві прикмети свідчили про присутність під самою поверхнею велетенських скупчень радійних порід, що ще не встигли розкластися самостійно. На одному острові, що лежить серед найбільшого океану Венери і зветься у марсіан «Островом Гарячих Бур», скупчилося тої радійної породи найбільше: там і ухвалено було розпочати її негайне розроблення. Але ж перш за все для того треба було б побудувати височенні міцні стіни, щоб забезпечити працівників від впливу вогкого гарячого вітру, що лютує там гірше, ніж бурі наших піщаних пустель. Тому й виникла потреба вирядити експедицію з десятка етеронефів, що везли півтори-дві тисячі людей, з яких лише двадцята частини мала провадити хімічні роботи, решта ж — будівничі. До участі в експедиції було залучено найкращі наукові сили, в тому числі й найбільш досвідчених лікарів: небезпеки загрожували здоров’ю і з боку клімату, і з боку вбивчого проміння й еманацій радійної породи. Нетті казала, що вона не могла ухилитися від участі в експедиції; але вважалося, що коли робота посунеться добре, то вже через три місяці один етеронеф вирядиться назад зі звістками й запасом здобутої матерії. Цим етеронефом мала вернутися й Нетті, значить, через 10–11 місяців після від’їзду.