Я всіма силами намагався, щоб працювати «не гірше» від інших, і мав, узагалі кажучи, чималий успіх. Але ж я не міг не помічати, що це коштує мені зусиль значно більших, аніж решті робітників. Після звичайних 1–6 (земного рахунку) годин праці, я дуже стомлювався і мусив негайно ж відпочивати: в той же самий час інші йшли собі по музеях, бібліотеках, лабораторіях, або ж на інші фабрики придивлятися, що й як там робиться, а то ще й навіть працювати там…
Я сподівався, що до роботи з’явиться звичка і зрівняє мене з усіма робітниками. Але вона не приходила. Я все більше мусив переконуватись, що мені не вистачає культури уважності. Фізичних рухів треба було дуже небагато і тут я мав і швидкість, і спритність навіть більшу, ніж будь-хто. Але ж потрібна була така невпинна й напружена уважність у догляді за машиною і за матеріалом, що моєму мозкові було дуже важко: доводилося визнати, що лише за низку поколінь ця здібність могла розвинутись до тої міри, яка тут була звичайною й середньою.
Коли під кінець роботи я вже стомлювався, уважність починала мене зраджувати і я робив якусь помилку або ж запізнювався на хвилинку з виконанням якогось акту роботи, — тоді негайно й не помиляючись рука котрогось сусіди виправляла справу.
Мене не лише дивувала, а подеколи просто й обурювала їхня дивна здатність, ані на крихітку по спускаючи очей зі свого діла, помічати все, що твориться навкруги. Їхнє піклування викликало в мене не так удячність, як досаду й роздратування: у мене з’являлося таке відчуття, ніби вони повсякчас слідкують за моїми вчинками… Це тривожне відчуття ще збільшувало мою неуважність і псувало мені роботу.
Тепер, коли спливло чимало часу і я уважно й уже безсторонньо пригадую все оце, я бачу, що я ставився тоді до марсіан не так, як слід було. Цілком так само запопадливо, — може тільки не так часто, — мої товариші на фабриці допомагали й одно одному. Я зовсім не був предметом якогось виключного догляду і контролю, як мені це тоді видавалося. Я сам — людина індивідуалістичного світу, — несвідомо й несамохіть відокремлював себе від решти і хворобливо приймав до серця людську доброту і товариські послуги, за котрі — як це думалося мені, людині товарного світу — мені нічим було заплатити.
IV. ЕННО
Минула довга осінь. Малосніжна й холодна зима запанувала в наших краях — середніх широтах північної частини планети. Маленьке сонце зовсім не гріло, та й світило також слабше. Природа позбулася яскравих барв, зблідла і посуворішала. Холод залазив у серце, на душі зростали сумніви і моральна самотність заброди з іншого світу ставала все прикрішою.
Занудьгувавши, вирядився я до Енно, з котрою вже давно не бачився. Вона зустріла мене як близького й рідного — ніби яскравий промінь недавнього минулого перетнув холод зими і присмерки турбот. Потім я помітив, що й сама вона була якась бліда і ніби стомлена, чи чимось вимучена: прихований сум визирав з-за її поведінки й розмови. Нам було про що побалакати проміж себе і кілька годин минуло для мене так непомітно й гарно, як ще не траплялося мені з самого від’їзду Нетті.
Коли я встав, щоб рушати до дому, нам обом стало сумно.
— Якщо ваша робота не прив’язує вас до цього міста, то їдьмо зі мною, — сказав я.
Енно одразу ж згодилась (вона якраз не працювала на обсерваторії, бо мусила перевіряти величезний запас обрахунків) і ми поїхали до хімічного містечка, де я жив сам-один на все помешкання Менні. Ранком я щодня подорожував на свою фабрику, що була за сотню кілометрів, чи за півгодини льоту від мене, довгі ж зимові вечорі ми з Енно пробували разом — за науковою працею, за розмовами, а то й гуляючи по околицях містечка.
Енно розповіла мені історію свого життя. Вона кохала Менні і була колись його дружиною. Їй дуже хотілося мати собі від нього дитину, але минали, роки, а дитини все не було. Тоді вона звернулась за порадою до Нетті. Та уважно з’ясувала що було слід і прийшла до рішучого висновку, що дітей ніколи й не буде. Менні надто пізно став з хлопця чоловіком і надто рано розпочав напружене життя вченого й мислителя. І активність його мозку своїм надмірним розвитком надламала й приглушила життєвість елементів розмноження з самого початку: допомогти тут не можна було нічим.
Присуд Нетті тяжко вразив Енно, у котрої любов до геніальної людини і глибокий інстинкт матері сполучилися в одне жагуче бажання, а на здійснення його надія раптом зникла.
Але це ще було не все: дослідження привели Нетті ще й до іншого. Виявилося, що для велетенської розумової праці Менні і для необмеженого розвитку його геніальних здібностей йому треба було якомога більше фізичної стриманості, якомога менше втіх кохання. Енно послухалась поради Нетті і швидко упевнилась, що та мала повну рацію. Менні ожив, став працювати енергійніше, ніж будь-коли. Нові плани надзвичайно швидко народжувалися в його голові і здійснювалися особливо успішно; він же ніби й не відчував утрати. Тоді Енно, для котрої її кохання було дорожче за життя, але геній коханої людини — дорожче того кохання, зробила з усього того належні висновки.