— Одну хвилину, — перебив я. — Чи так я вас зрозумів? Ви кажете, що вона була дружиною Летти?
— Атож, — відповіла Нелла.
— Але ж ви, здається, казали, що остаточний розрив зі Стерні стався після смерті Летти?
— Так. Вам цього не зрозуміти?
— Ні, я розумію вас. Я лише не знав цього.
В цю хвилину нас перебили. З якоюсь дитиною трапилася нервова пригода і Неллу негайно покликали до неї. На кілька хвилин я лишився сам. Голова мені трохи паморочилася і я почував себе так дивно, що жодними словами не міг би цього переказати. Що, власне сталося? Та ж нічого особливого. Нетті була вільною людиною, та так і поводилася. Летта був їй чоловіком? Я завжди поважав його і був би до нього однаково гаряче прихильним, коли б він навіть і не жертвував своїм життям за мене. Нетті була дружиною двом своїм товаришам одночасно? Але ж я завжди гадав, що одношлюбність у нас випливає лише з наших економічних умов, що обмежують і плутають людину на кожнім кроці; тут же цих умов не було, а були якраз інші, що не творили жодних утисків для особистого почуття і особистих зв’язків. Звідки ж бралися тривожна приголомшеність і незрозумілий біль, від котрих мені хотілося або кричати, або сміятися? Чи може я не вмію почувати так, як думаю? Здасться, так. А мої стосунки до Енно? Де ж моя логіка? І що таке сам я? От безглузде почуття!
Ба ні, ось іще що… Чому Нетті не казала мені всього цього? І скільки є ще таємниць і обманів навколо мене? А скількох їх ще очікувати в майбутньому? Ні, знову неправда! Обману тут не було. Була таємниця. Але ж хіба в такому випадку таємниця не обман?
Ці думки виром гасали в моїй голові, коли двері прочинилися і до кімнати повернулась Нелла. Вона, певне, побачила на моєму обличчі, як мені було тяжко, бо в її тоні, коли вона звернулася до мене, вже не було тої сухості й суворості.
— Певна річ, — сказала вона, — тяжко звикати до цілком чужих життєвих відносин і до звичаїв іншого світу, не мавши з ним кревного зв’язку. Ви перемогли вже багато перешкод, — упораєтесь і з цією. Нетті в вас вірить і я думаю, що вона мак рацію. А хіба наша віра в неї захиталась?
— Навіщо вона все це ховала від мене? Де тут її віра? Я не можу зрозуміти її.
— Чому вона так поводилась — я цього не знаю. Але я знаю, що для цього вона мусила мати мотиви поважні й гарні, а не дріб’язкові. Можливо, що вам пояснить їх цей лист. Вона залишила його мені для вас на випадок якраз саме такої розмови, що оце ми з вами мали.
Листа було написано на моїй рідній мові, котрої так добре навчилась моя Нетті. Ось що я там прочитав:
«Мій Ленні! Я ніколи не говорила з тобою про мої старі особисті зв’язки. Але не тому це було, що я хотіла ховатись від тебе з чимось із мого життя. Я глибоко довіряю твоїй світлій голові і твоєму шляхетному серцю: я певна, що які б не були чужі й незвичні для тебе деякі з наших життєвих відносин, ти насамкінець завжди зумієш добре зрозуміти і щиро їх оцінити.
Та мені страшно було одного… Після хвороби ти швидко набував сил для роботи, але та душевна рівновага, від котрої кожної хвилини і поруч із будь-яким враженням залежить панування над собою в словах і вчинках, — вернулась до тебе ще не зовсім. Коли б під впливом моменту і первісткових сил минулого, що завжди приховані в глибинах людської душі, ти хоч на хвилину виявив би до мене, як до жінки, те негарне ставлення, що виросло у вас із насильства й рабства, і тепер панує по всьому вашому старому світі. — ти б ніколи не подарував би собі цього. Так, любий мій, я знаю, ти суворий, часто навіть невблаганно жорстокий до самого себе, — ти надбав цієї вдачі з вашої суворої школи, вічної боротьби земного світу: і одна хвилина негарного, хворобливого пориву назавжди лишилася б темною плямою на нашім коханні.
Мій Ленні! Я хочу й можу тебе заспокоїти. Хай спить і ніколи не прокидається в душі твоїй зле почуття, котре з коханням до людини поєднує також турботу за живу власність. У мене не буде інших особистих зв’язків. Мені не тяжко запевнено обіцяти тобі це, бо перед моїм коханням до тебе, перед жагучим бажанням допомогти тобі у твоїм величнім життєвім завданні — все інше стає лише нікчемною дрібницею. Я люблю тебе не лише як дружина, я люблю тебе і як мати, котра веде свою дитину в нове й чуже їй життя, повне зусиль і небезпек. Ця любов дужча й глибша за будь-яку, яка лише може бути у людини до людини. І тому в моїй обіцянці нема жодної жертви.
До побачення, моя дорога, люба дитино.