Коли я дочитав листа, Нелла допитливо звела на мене очі.
— Ви мали рацію. — сказав я і поцілував її в руку.
VI. ШУКАННЯ
Від цього епізоду лишилося мені на душі почуття глибокого сорому. Ще болючіше, ніж перше, став я відчувати зверхність марсіан наді мною і на фабриці, і в усіх інших з ними зносинах. Безперечно, я навіть перебільшував цю зверхність і свою нікчемність. В їхній доброзичливості до мене і в їхньому піклуванні про мене почав я добачати відблиск напівпогордливої поблажливості, а в їхній обережній стриманості — приховану огиду до нижчої істоти. Що далі, то гірше міг я розуміти справу відносно всього цього.
В усіх інших відношеннях думка лишалася ясною і тепер вона особливо вперто силкувалася поповнити порожні місця, пов’язані з від’їздом Нетті. Дужче, ніж будь-коли, був я тепер переконаний, що для участі Нетті в тій експедиції мусили бути ще невідомі мені мотиви, сильніші й поважніші за ті, що мені було нею дано. Новий доказ любові Нетті і тої великої ваги, котру вона надавала моїй ролі в праці зближення двох наших світів, знову доводили мені те, що без виключних причин вона не зважилася б на довший час покинути мене самого серед глибин, мілин і підводного каміння океану чужого мені життя, краще за мене розуміючи своїм світлим розумом, які небезпеки мені тут загрожують. Було тут щось, чого я не знав, але відносно чого був певний, що воно має якесь поважне до мене відношення. І треба було з’ясувати це щось за яку-будь ціну.
Я вирішив достукатися правди шляхом систематичних досліджень. Пригадуючи декотрі випадкові натяки, що несамохіть інколи злітали з уст Нетті, занепокоєний вираз, котрий я дуже часто помічав на її обличчі, коли побіч мене розпочиналася розмова про колоніальні експедиції, я дійшов до висновку, що Нетті зважилась на нашу розлуку не тоді, коли мені про це сказала, а вже давно, не пізніше перших днів нашого одруження. Отже, мотиви треба було шукати біля цього часу. Але де ж саме їх шукати?
Вони могли мати зв’язок або з особистими справами Нетті, або ж із походженням, характером і значенням самої експедиції. Перше після листа Нетті видавалося мені цілком неправдоподібним. Отже, треба було скерувати пошуки в інший бік і почати з того, щоб якнайкраще з’ясувати собі історію народження цієї експедиції.
Само собою розуміється, експедицію цю ухвалено було «колоніальною групою»: так звалася спілка робітників, що брали активну участь в організації міжпланетних подорожей, разом з представниками центральної статистики та заводів, що роблять етеронефи і взагалі постачають усі необхідні засоби для цих подорожей. Я знав, що останній з’їзд цієї «колоніальної групи» відбувся якраз за час моєї хвороби. Менні й Нетті брали у з’їзді участь. Я тоді вже одужував, мені було сумно без Нетті і я теж хотів був відвідати цей з’їзд, але Нетті сказала, що для мого здоров’я це було б річчю небезпечною. То чи не полягала та «небезпека» в чомусь такому, чого мені не слід було знати? Виходило отже, що треба було добути докладні протоколи з’їзду і прочитати все, що могло мати стосунок до мого питання.
Та тут стали мені на шляху перешкоди. В колоніальній бібліотеці дали мені лише збірку резолюцій з’їзду. В резолюціях розкішно було змальовано, майже до дрібниць, всю організацію величезного почину на Венері, але не було там нічого такого, що мене тепер спеціально цікавило. А це моєї справи ніяк не вичерпувало. Резолюції, попри всю їхню докладність, викладено було без жодного обґрунтування, без жодних вказівок на обговорення перед їх ухвалою. Коли я сказав бібліотекареві, що мені потрібні самі протоколи, він мені пояснив, що протоколів не опубліковано, що докладних протоколів взагалі не велося, бо ж цього ніколи на зборах технічно-ділових не робиться.
На перший погляд це видавалося правдоподібним. Марсіани, справді, здебільшого публікують лише резолюції своїх технічних з’їздів, вважаючи, що всяка висловлена будь-ким розумна й корисна гадка або знайде собі місце в самій резолюції, або ж її далеко краще й ґрунтовніше пояснить сам автор в окремій статті, брошурі чи книзі, коли надає їй порядну вагу. Марсіани взагалі не люблять надміру розплоджувати літературу і нічого подібного до наших кількатомних «праць комісії» у них знайти не можна: все скорочуються до найменшого можливого розміру.
Але на цей раз я бібліотекареві не повірив. Надто великі й поважні справи розглядав з’їзд, щоб можна було поставитись до їх обговорення як до звичайних дебатів над якимсь звичайним технічним питанням.