Думка про Стерні знову й знову верталася до свідомості й нерухомо там спинялася. Вона була тоді ніби центром всієї нудьги й болю. Потроху, дуже повільно, але невпинно, біля цього центру став формуватися намір, що згодом перетворився в чітку й неухильну постанову: «Треба побачитись зі Стерні». Навіщо, з яких мотивів бачитись, — я не міг би цього сказати. Була лише міцна певність, що я це зроблю. Та було також болюче тяжко вийти зі своєї нерухомості, щоб постанову здійснити.
Але нарешті надійшов день, коли у мене вистачило енергії, щоб перемогти цей внутрішній опір. Я всів до човника і поїхав до обсерваторії Стерні. Дорогою я силкувався зміркувати, про що я буду з ним говорити. але холод у серці і холод вітру паралізували мені думку. За три години я доїхав.
Вступивши до великої зали обсерваторії, я сказав одному з товаришів, що там працювали: «Хочу бачити Стерні». Товариш пішов до Стерні і, через хвилину повернувшись, сповістив, що Стерні зараз перевіряє інструменти і звільниться через чверть години; мені ж тим часом зручніше зачекати на нього в кабінеті.
Мене завели до кабінету і я всівся у кріселко навпроти письмового столу. В кабінеті повно було різних приладів і машин, котрі я почасти вже знав, а почасти ні. Праворуч від мене стояв якийсь невеличкий інструмент на важкому металічному штативі з трьома ногами. На столі лежала розгорнута книжка про Землю та її мешканців. Я машинально почав її читати, але спинився на перших фразах і відчув знову почуття майже такого, як і раніше, задубіння. Тільки у грудях, разом зі звичною вже нудьгою, калатало якесь непевне тріпотливе хвилювання. Так пропливло не знаю скільки часу.
Аж ось у коридорі залунала важка хода і до кімнати вступив Стерні зі своїм звичайним спокійним і діловитим обличчям. Він сів по другий бік столу і допитливо позирнув на мене. Я мовчав. Він перечекав хвилину, а потім запитав руба:
— Чим можу вам бути в пригоді?
Я все мовчав і нерухомо дивився на нього, мов на не живу річ. Він ледь помітно повів плечами і вичікувально розташувався в кріслі.
— Чоловік Нетті… — нарешті вимовив я через силу, напівсвідомо і, насправжки, до нього не звертаючись.
— Я був Нетті чоловіком, — спокійно спростував він. — Ми розлучилися вже давно.
— …Знищення… Не буде… жорстокістю… — провадив я далі так само поволі й напівсвідомо, висловлюючи думку, що закаменіла мені в мозку.
— Ага, ось ви про що, — сказав він спокійно. — Але ж про це тепер уже й мови немає. Тимчасове вирішення, як ви знаєте, ухвалено зовсім іншого роду.
— Тимчасове вирішення… — машинально проказав і я.
— Що ж до мого тодішнього плану, — додав Стерні, — то хоч я й не зовсім від нього відмовився, але мушу сказати, що тепер міг би захищати його не так упевнено.
— Не зовсім… — знову проказав я.
— Ваше здоров’я і участь у нашій спільній роботі почасти зруйнували мою аргументацію…
— Знищення… почасти, — перебив я і мабуть уся нудьга й мука надто яскраво відбились у моїй іронії, бо Стерні зблід і тривожно позирнув на мене.
Запала тиша.
Зненацька холодні лабети болю з нечуваною, неймовір мою силою стиснули мені серце. Я відсахнувся до спинки крісла, щоб утриматись від безумного крику. Рука моя цупко ухопила щось тверде й холодне. Я відчув важку зброю у своїй руці і стихійно непереможний біль став мені лютим одчаєм. Я вихопився з крісла, завдаючи страшного удару Стерні. Одна з ніг штатива поцілила йому у скроню і він, не скрикнувши й не простогнавши, похилився набік, мов інертна маса. Я відкинув свою зброю, вона задзвеніла и загуркотіла по машинах. Вже було по всьому.
Я вийшов у коридор і першому ж товаришеві, котрого зустрів, сказав:
— Я убив Стерні.
Той зблід, швидко зайшов до кабінету; але там він, певно, швидко переконався, що допомога уже непотрібна, і одразу ж повернувся до мене. Він відвів мене до своєї кімнати і, доручивши іншому товаришеві, що там був, покликати телефоном лікаря, а самому піти до Стерні, — лишився разом зі мною. Я сам спитав у нього:
— Енно тут?
— Ні, — відповів він, — вона поїхала на кілька днів до Нелли.
Потім знову настала мовчанка, доки не приїхав лікар. Він спробував розпитати мене про подію, — я сказав, що мені не хочеться балакати. Тоді він відвіз мене до найближчої лікарні душевнохворих.
Там мені дали велике й зручне помешкання і довго мене не турбували. Це було все, чого я міг бажати.
Ситуація видавалася мені ясною. Я забив Стерні і тим загубив усе. Марсіани на ділі бачать, чого їм чекати від союзу з земними людьми.
Вони бачать, що навіть той, кого вони вважали найбільш здатним увійти в їхнє життя, не може їм дати нічого, крім насильства й смерті. Стерні вбито — ідея його оживає. Остання надія гине, земний світ засуджено. А я всьому винуватець.