Тепер я гадаю, що без цієї самоомани одужав би я і не так швидко, і не так цілковито.
III. ЖИТТЯ КРАЮ
Вернер старанно відхиляв від мене будь-які враження, котрі могли б «зашкодити» моєму здоров’ю. Він не дозволяв мені заходити до себе в саму лікарню, і з усіх душевнохворих, що там були, я міг бачити лише тих безнадійно одурілих і дегенератів, котрі ходили на волі і працювали на полі, в гайку й саду; а тут для мене не було нічого цікавого: я дуже не люблю всього безнадійного, всього непотрібного й засудженого. Мені кортіло подивитись на важкохворих, саме на тих, що ще можуть одужати, особливо ж на меланхоліків та веселих маніяків. Вернер обіцяв, що сам мені їх покаже, коли я вже досить добре одужаю, — але все зволікав та зволікав. Так мені й не довелося їх побачити.
Ще старанніше силкувався Вернер ізолювати мене від усього політичного життя мого краю. Він, напевне, гадав, що хвороба моя виникла не з чого іншого, як із тяжких вражень революції; йому й на думку не спадало, що я весь час був від краю відірваний і навіть не міг знати, що там діялося. Це повне незнання він поясняв собі простісіньким забуттям, за котре я мусив дякувати своїй хворобі, і вважав, що воно дуже мені корисне. І він не лиш сам нічого мені про всі ці справи не розповідав, але й заборонив це робити і моїм доглядачам. А в цілому його помешканні не було ані жодної газети, ні жодної книжки з місячників за останні роки: все це він ховав у себе в кабінеті, у лікарні. Я мусив був жити на політично дикій канапі.
Спочатку, коли мені закортіло лише спокою й відпочинку, таке становище мені подобалось. Але далі, в міру прибуття нових сил, мені почало ставати все тісніше у цій черепашці; я почав чіплятися з питаннями до своїх товаришів, а вони, слухаючись лікарського припису, відповідати мені відмовлялися. Було досадно й нудно. Я став шукати спосіб визволитися з-під свого політичного карантину і спробував переконати Вернера, що я вже досить одужав, щоб уже мати змогу читати газети. Але ж спроба вийшла даремною: Вернер пояснив, що це ще річ завчасна і що він сам скаже, коли можна вже буде перемінити дієту для мого розуму.
Треба було, отже, вжити хитрощів. Я повинен був найти собі прихильника серед своїх товаришів. Фельдшера схилити на свій бік було б дуже тяжко: він був надто високої думки про свій професіональний обов’язок. Я скерував свої зусилля на іншого доглядача, товариша Володимира. Тут великого опору не трапилося.
Володимир колись був робітником. Малої освіти і май же хлопець віком, він був солдатом революції, але солдатом уже випробуваним. Під час одного знаменитого погрому, де безліч товаришів загинула від куль і в огні пожежі, він пробив собі дорогу через юрбу погромників, застреливши їх кілька чоловіка і не зазнавши якимсь чином жодної рани. Потім він довго блукав нелегально по різних містах і селах на невдячній і небезпечній ролі переносника зброї й літератури. Нарешті, земля стала вже надто пекти йому ноги, і він змушений був на деякий час сховатися до Вернера. Про все це довідався я, звичайно, згодом. Але з самого початку я помітив, що юнака дуже гнітить недостача освіти і труднощі самостійної праці без попереднього здобуття потрібної наукової дисципліни. Я почав учити його: справа пішла добре і дуже скоро я назавжди завоював його серце. Далі вже була річ проста. На медичні міркування Володимир узагалі зважав мало і у нас із ним відбулася невеличка розмова, котра спаралізувала суворість Вернера. Оповідання Володимира, газети, журнали й політичні брошури, котрі він потай мені приносив, швидко розгорнули переді мною життя краю за час моєї відсутності!
Революція йшла нерівно і болюче затягувалася. Робітничий клас, виступивши першим, спочатку, завдяки раптовості свого нападу, досяг великих перемог; але потім, не підтриманий в рішучу хвилю селянськими масами, зазнав лютої поразки від об’єднаних сил реакції. Поки робітники накопичували енергію для нового бою та вичікували селянського ар’єргарду революції, між старою поміщицькою владою і буржуазією почалися переговори — спроби сторгуватися і домовитися для спільного придушення революції. Спроби ці проводилися у формі парламентської комедії; вони повсякчас закінчувалися провалом, через непримиренність кріпосників-реакціонерів. Парламенти-іграшки скликалися та брутально розганялися один за одним. Втомлена бурею революції, залякана самостійністю й енергією перших виступів пролетаріату, — буржуазія все правішала. Селянство, в масі своїй цілком революційне, повільно засвоювало політичний досвід, освітлюючи шлях до вищих форм боротьби вогнем безлічі пожеж. Стара влада поруч із придушенням селянства пробувала частину його купити продажем земельних ділянок, але вела всю справу в таких копійчаних розмірах і так безглуздо, що нічого з того не вийшло. Повстанські виступи окремих партизанів і груп щодень то частішали. В країні панував нечуваний ніде в світі подвійний терор — згори й знизу.