— Так, шукати там було б найкраще. Але… здебільшого, їм бракує одної риси, котру я визнавав необхідною: широкої, різнобічної освіти, що стояла б на всій височині вашої культури. Це й відхилило лінію моїх шукань у інший бік.
Так говорив Менні. Його сподівання не справдились. Та чи означало це, що йому взагалі не було кого взяти, що різниця між обома культурами є глибоченним проваллям для окремої особи, проваллям, подолати котре може лише ціле суспільство? Думати так було б може і втішно для мене особисто, але в мене лишається що поважний сумнів. Я гадаю, що Менні слід було б ще переглянути своє останнє міркування, — щодо товаришів робітників.
Бо ж на чому я, власне, провалився?
На перший раз це сталося таким чином, що велетенська хвиля вражень від чужого життя в його неймовірному багатстві затопила мою свідомість і поруйнувала лінії її берегів. З допомогою Нетті я пережив кризу й упорався з нею. Але чи не зросла, часом, надміру ця криза через ту підвищену чутливість та витонченість засвоювання, що властива людям особливо розумової праці? Чи не могло б бути, що натура трохи примітивніша, трохи менш складна, зате органічно більш витривала й міцна, упоралась б із тим переходом зі значно меншими муками? Чи не могло б бути, що увійти в нове, вище життя малоосвіченому пролетареві коштувало б менших зусиль, бо, хоч йому й довелось би більше вчитися вперше, та зате значно менше треба було б переучуватися, що є працею найтяжчою… Мені здається, що це була б річ можлива. І я думаю, що Менні тут помилився, надавши рівневі культурності більше ваги, ніж культурній силі розвитку.
Вдруте душевні мої сили розбилися об сам характер тої культури, в котру я спробував вступити всім своїм єством: мене приголомшила її височінь, глибина її соціального зв’язку. чистота й прозорість її міжлюдських відносин. Промова Стерні, що так гостро висловила неспівмірність двох типів життя, була лише приводом, лише останнім імпульсом, що скинув мене в ту чорну безодню, до котрої стихійно й невблаганно вела мене суперечність між моїм внутрішнім життям і всім соціальним оточенням — на фабриці, в родині, в приятельських стосунках. І знову ж, чи не стала ця суперечність значно дужчою й гострішою саме для мене, революціонера-інтелігента, що весь час дев’ять десятих своєї праці виконував або безпосередньо на самоті, або ж в умовах однобічної нерівності з товаришами співробітниками, як їхній учитель і керівник, в умовах відокремлення своєї особи з-поміж інших? Чи не здалася б ця суперечність слабшою для людини, що дев’ять десятих свого трудового життя перебуває хоч і в примітивному нерозвиненому, та все ж товариському середовищі з його, можливо, трохи недоладною, але справжньою рівністю співпрацівників? Мені знов здається, що це й справді так, і я гадаю, що Менні слід було б поновити свою спробу, на цей раз уже з іншого боку…
А потім, самому вже мені лишається те, що жило поміж двома банкрутствами, що дало мені енергію і мужність для довгої боротьби, те, що й досі дозволяє мені без почуття приниження підводити її підсумки. Це — любов Нетті.
Безперечно, любов Нетті була непорозумінням, помилкою її шляхетного й палкого серця. Але ця помилка вийшла можливою — цього ніхто не відніме і ніщо не змінить. Тут для мене порука і за справжню близькість двох світів і за їх майбутнє злиття в один, нечувано прекрасний і гармонійний.
А сам я… та тут підсумку немає жодного. Нове життя мені закрите, а старого — я вже не хочу: я не належу до нього вже ні своєю думкою, ні почуттям. Нема чого й міркувати.
Час кінчати. Мій спільник чекає на мене в садку: ось і його сигнал. Завтра ми обидва будемо далеко звідси, на шляху туди, де життя шумує й ллється через край, де так легко стерти ненависну для мене межу між минулим і майбутнім. Прощавайте, Вернере, старий, любий товаришу!
Живи ж, нове, краще життя, і привіт тобі, його світлий привиде, моя Нетті!
З ЛИСТА ДОКТОРА ВЕРНЕРА ЛІТЕРАТОРОВІ МІРСЬКОМУ
(Лист 6ез жодного числа — мабуть, через неуважливість Вернера).
Канонада вже давно була вщухла, а поранених усе везли та й везли. Величезна більшість їх були не міліціонери і не солдати, а мирні мешканці: багато було жінок і навіть дітей: всі громадяни рівні перед шрапнеллю. У мій шпиталь, найближчій до театру бою, везли здебільшого міліціонерів та солдатів. Чимало ран від шрапнелі та гранатних осколків справляли надмірно важке враження навіть на мене, старого лікаря, що колись кілька років працював хірургом. Але над усім цим жахом витало й панувало одне світле почуття, одне радісне слово: «перемога»!