Це наша перша перемога в нинішньому великому бою. Але будь-кому видно, що вона вирішує справу. Терези похилилися в наш бік. Перехід до нас цілих полків ворога з артилерією — свідчить добре. Страшний суд почався. Присуд його буде не милостивий, але справедливий. Давно вже час кінчати…
На вулицях кров і сміття. Сонце від диму пожеж і канонади почервоніло зовсім. Але ж не зловісним видається воно нашим очам, а радісно-грізним. В душі бринить бойовий її спів, спів перемоги…
Леоніда привезли до мого шпиталю біля полудня. Він дістав небезпечну рану в груди і кілька дрібних подряпин. Він ще серед ночі вирядився з п’ятьма «гренадерами» в ті частини міста, що були ще під владою ворога. Доручення його полягало в тому, щоб кількома відчайдушними нападами посіяти там тривогу й деморалізацію. Він сам запропонував цей план і сам же зажадав його виконати. Як людина, що за старих часів довго тут працювала, а тому й добре знала всі куточки міста, він міг упоратись з цією безнадійно геройською справою краще від будь-кого іншого і старший начальник міліції після деякого вагання пристав на його пропозицію. Їм пощастило дістатися зі своїми гранатами до одної з батарей ворога і з сусіднього даху викликати вибух кількох ящиків із набоями. Серед паніки від вибухів вони збігли вниз, попсували гармати і висадили в повітря решту набоїв. Тут Леонід дістав кілька перших ран від осколків з набоїв. Спішно після цього тікаючи, вони віч-на-віч опинилися перед відділом ворожих драгунів. Леонід передав команду Володимирові, котрий був йому ад’ютантом, а сам з останніми двома гранатами метнувся під найближчу браму, де й засів, поки товариші відходили, використовуючи різні випадкові захистки, та енергійно відстрілюючись. Він пропустив повз себе більшу частину ворожих драгунів і кинув першу гранату в офіцера, а другу в найближчу купку драгунів. Драгуни сипнули врозтіч, а наші повернулись і взяли Леоніда, тяжко пораненого осколком із другої своєї гранати. Вони успішно доставили його до наших ліній ще до світанку, а потім передали на мої турботи.
Осколок гранати пощастило вийняти одразу ж, але вияснилось, що він зачепив легені, отже становище пораненого було дуже небезпечне. Я поклав його якомога краще і зручніше, але, однак, одного не міг йому дати — повного спокою, котрий йому так потрібний. Перед світанком бій відновився, його гуркотіння було дуже добре у нас чути і неспокійний інтерес до його перебігу підвищував Леонідові його пропасницю. Коли почали надвозити нових поранених, він став хвилюватися ще дужче і змусив мене по змозі ізолювати його, поставивши навколо нього параван, щоб він хоч не бачив чужих ран.
Біля четвертої години дня бій ущух, наслідки його вже було видно. Я був на огляді поранених і на поділі їх на групи. В цю хвилю подали мені картку тої особи, котра кілька тижнів перед тим цікавилася у мене листом про здоров’я Леоніда, а потім з’являлася до мене сама і мусила заїхати до вас із моєю рекомендацією, щоб перечитати його рукопис. Тому, що ця дама, безперечно, — товариш і, очевидно, — лікар, я запросив її безпосередньо до себе в палату. Як і тоді, коли я бачив її вперше, вона була під темною вуалькою, котра майже зовсім ховала риси її обличчя.
— Леонід у вас? — запитала вона не вітаючись зі мною.
— Так, — відповів я; — не турбуйтесь понад міру. Рана його хоч і небезпечна, але, я гадаю, що виходити його можна.
Вона швидко й тямуче поставила мені низку питань, щоб з’ясувати становище хворого. Потім вона забажала його побачити.
— А чи не схвилює його це? — заперечив я.
— Безперечно, схвилює, — відповіла вона. — Але це завдасть йому менше шкоди, ніж корнети. Ручуся вам за це.
Тон її був цілком рішучий і упевнений. Я побачив, що вона тямить, що каже, і не міг їй відмовити. Ми пішли до палати, де лежав Леонід, і я жестом указав на параван, сам же лишився по сусідству, біля ліжка іншого важкопораненого, котрого я однаково мусив оглянути. Я хотів прослухати всю її розмову з Леонідом, щоб у разі потреби втрутитись.
Заходячи за параван, вона трохи підсмикнула вуальку. Я бачив її силует через не дуже прозору тканину паравану і міг помітити, як вона нахилилася над хворим.
— Машкара… — через силу вимовив Леонід.
— Твоя Нетті! — відповіла вона, і стільки ніжності й ласки почув я в тих двох словах, вимовлених тихим мелодійним голосом, що моє старе серце затріпотіло в грудях, опановане до болю радісним співчуттям.