Червона зоря

Тут вона якось гостро ворухнула руками, ніби розстібала комір і, як мені видалось, зняла з себе капелюшок з вуалькою, а потім ще ближче нахилилась до Леоніда. Настала хвилинка мовчанки.

— Я, мабуть, умираю? — сказав він тихо, тоном запитання.

— Ні, Ленні, життя перед нами. Рана твоя не смертельна, навіть не небезпечна…

— А вбивство? — за перечив він тяжко й тривожно.

— Це була хвороба, мій Ленні. Заспокойся, цей порив смертельного болю не стане ніколи між нами, як не стане й на шляху до нашої спільної великої мети. Ми дійдемо до неї, мій Ленні…

Тихий стогін вихопився йому з грудей, але це не був стогін болю. Я пішов, бо відносно свого пораненого вже з’ясував усе, що було треба, а підслуховувати далі чужу розмову не личило, та й не було для чого. Через кілька хвилин невідома, знову в капелюшку й вуальці, викликала мене ще раз.

— Я візьму Леоніда до себе, — заявила вона. — Леонід сам цього хоче, та й умови догляду у мене кращі, ніж тут, отже, ви можете не турбуватись. Двоє товаришів унизу чекають. Накажіть дати їм ноші.

Сперечатися не доводилось: у нашому шпиталі умови справді не так блискучі. Я спитав її адресу, — це було дуже близько — і ухвалив собі завтра ж навідатись до Леоніда. Прийшло двоє робітників, обережно поклали його на ноші, і понесли…

…………………………………………………

(Приписка на другий день).

І Леонід і Нетті без жодного сліду зникли. Оце зараз зайшов я до їхнього помешкання: двері відчинено, кімнати порожні. На столі у великій залі з відчиненим навстіж великим вікном побачив я адресовану мені записку. В ній тремтячою рукою було написано лише кілька слів:

«Привіт товаришам. До побачення.

Ваш Леонід».