Вона лише мовчки глянула на мене.
Тоді я повернувся і пішов геть.
Зробивши кілька кроків, я почув, що вона йде за мною. Спинився. Вона підійшла, бліда, чорноока, гнучка, сама схожа на кішку. Справжнісінька кішка, — достоту, як ота пухнаста бестія, що, муркочучи, бігла слідом за нею.
Мовчки рушили ми далі.
Я розглядав її профіль. Біля кутиків її рота лежала презирлива риска.
— Віро!
— Що?
— Я не можу далі жити з моєю дружиною. Наше подружнє життя стало неможливе.
— Яке я маю відношення до твого подружнього життя?
— Я хочу взяти з нею розлуку.
— Невже ти справді віриш, що твоя дружина дасть згоду на розлуку?
— Так, — збрехав я, — я вже говорив з нею.
Це була неправда. Я ще не говорив із Гельмою. Я боявся цієї розмови. Ми побралися в такий час, коли треба було мати мужність, щоб зважитися на шлюб. Гельма була змушена багато від чого відмовитись, але вона ніколи не нарікала на це.
— Ну то й що? — сказала Віра. — Навіщо ти розповідаєш мені про все це?
— А ти хіба не догадуєшся?
Чагарник скінчився. Перед нами простягалася вулиця. Мимо проїхало таксі. Десь віддалік почулися квапливі кроки.
— Викинь це з голови. З цього нічого не вийде.
— Віро!
— То все даремно. Якщо ти хочеш розлучитися з дружиною через мене, то облиш це.
— Але ж, Віро, я…
Вона подала мені руку.
— Щасливо!
— Можна мені ще трошки провести тебе?
— Я сама знайду дорогу.
— Віро!
— На добраніч.
І вона пішла. Подалася навскоси через вулицю, і навіть ні разу не озирнулася. За нею побрела й кішка.
Ще з вулиці я побачив, що у вітальні світиться. Отже, Гельма й цього разу чекає на мене. Вона добре знає, що я не люблю цього, але все-таки робить по-своєму. Вона сидить у кутку канапи, — не читає, не слухає радіо, а просто сидить і чекає.
Тільки-но я увійду, як вона стане на дверях, бліда й виснажена. «Може, з’їси щось?» Ні, я не хотів нічого їсти, не хотів нічого чути, не хотів бачити її; я хотів лише, щоб мені дали спокій. Не хотілося бачити цей німий докір, ці безбарвні очі, ці тремтячі губи. «То, може, вип’єш чого-небудь?» А на веранді, напевно, знову стоїть накритий стіл з букетом квітів посередині, і лежать два прибори, до яких так ніхто й не доторкнеться, бо я не хочу ні їсти, ні пити. Потім я знову захлопну двері до моєї кімнати, а вона…
Так і є, он вона стоїть. Ще блідіша, ніж завжди, в очах — страх.
— Тобі вже тричі дзвонили, Еріху.
— Хто?
— Не знаю. Він не назвав свого прізвища. Але пообіцяв, що подзвонить іще раз. Він сказав, це дуже важливо.
Нараз мене пройняло якесь неприємне передчуття. Телефонний дзвінок в таку пізню пору? Зараз була майже друга година ночі. Напевно, це не віщує мені нічого доброго.
Це не міг бути хтось із колег, він назвав би себе. Очевидно, і не Гайєр. Хто ж іще?
— Може, вип’єш склянку кави?
— Зараз, серед ночі?
— Я думала, що ти…
В її очах світилося мовчазне обвинувачення. Вона не могла збагнути, що марно чіплятися за минуле, за години, прожиті вкупі, за сказане давно слово, за мелодію, якою ми тішилися колись разом.
Я теж колись зовсім не так уявляв собі наше подружнє життя і не почував себе винним в тому, що воно так скінчилося.
В цю мить різко задзвонив телефон.
Раз, удруге.
Я взяв трубку.
— Цибулька слухає.
В трубці щось клацнуло, потім почувся тихий незнайомий мені голос.
— Це інженер Еріх Цибулька?
— Так.
— Я вже тричі дзвонив до вас. Будьте готові до неприємностей. Вами зацікавились органи державної безпеки.
— Не почуваю за собою ніякої провини.
Чоловік засміявся. Голос у нього був трохи нахабний, але досить приємного тембру.
— Чи давно вже Гайєр вештається у вас на заводі?
— Два місяці.
— Чи досяг він чогось?
— Цього він мені не розказував.
— От бачите. Він мусить знайти винуватого, інакше матиме по службі стягнення. Саме тому він і хоче звернути все на вас. Адже саме ви відповідаєте за охорону праці, правда ж?
— Звідки ви це знаєте?
— Хай це вас не цікавить. Я хотів лише попередити вас. А далі робіть собі, як знаєте.
— А хто ви такий взагалі?
— Дуже шкодую, але цього я вам сказати не можу.
— Але ж я мушу все-таки знати…
— Дурниці! Слухайте, що я вам скажу: якщо вам дорога ваша свобода, то тікайте швидше. Але не баріться.
— Легко сказати! Ось уже два тижні як Берлін — закрите місто. Жодна миша не проскочить тепер крізь заслони.
— Якщо ви цікавитесь, можу сказати: у мене є ще для вас одна надійна лазівка, і ви можете вибратися звідси.