— Яким чином?
— Овва! Так я вам зразу й розкрию свої карти! Хочете чи не хочете?
— Не знаю… Я…
— Я не можу розмовляти з вами цілу годину. Мушу кінчати. — Голос раптом став якимсь зляканим і нервовим. — Обміркуйте все як слід. Завтра вранці я подзвоню вам іще раз. Так чи інакше.
У трубці клацнуло, й потому все стихло. Якусь мить я ще прислухався, але трубка мовчала.
Гельма все ще стояла біля дверей і з острахом дивилася на мене.
— Якісь неприємності?
— Ні. Чи не могла б ти нарешті дати мені спокій?
Вона вийшла.
Тихо клацнув у дверях ключ.
Я був сам один; підійшов до письмового стола і відімкнув середню шухляду.
Там лежала її фотографія.
Це було чотири тижні тому. В той день ми працювали понаднормово, потім, закінчивши роботу, заскочили ще до Мунцмана, щоб нашвидку випити по чашці кави. Як це сталося, я вже сьогодні не пригадую… Знаю тільки, що всі ми раптом опинилися біля танцмайданчика одного ресторана: Віра, Карін Зоммер, Вернер Козель, Штефен Унбегау, доктор Райнгольдс, Зельхов і я.
Того вечора Віру наче хтось підмінив. Вона була пустотлива, кокетлива, ніжна. І я був повірив, що переміг її. Однак уже другого дня вона знову була така ж, як завжди: холодна, неприступна, насмішкувата. То була єдина ніч, проведена з нею, на повторення її не було надії.
З тої ночі я зрозумів, що подружнє життя з Гельмою далі неможливе. Я палко жадав Віри і ненавидів Гельму.
Я втупився у телефон.
Він мовчав.
Що означає цей дзвінок?
Може, хтось хотів розіграти чи перевірити мене?
Я підійшов до буфета й налив собі в склянку коньяку. Мушу признатися: половина його вилилася мені на пальці. Моя рука тремтіла.
Одне було для мене ясно: ця погроза — безглуздя. Гайєр ні в чому мене не підозрює. Він сам сказав мені про це, Вернер Козель підтвердив. Ні, з цього боку мені не загрожувало ніякої небезпеки.
Існувало щось зовсім інше, і саме воно робило для мене такою значущою недавню телефонну розмову: Гельма!
Це був вихід, на цьому шляху лежало моє визволення від шлюбу, який давно перетворився на фарс. Мені не потрібна буде ніяка розлука, ніякі розмови з колегами, не треба буде дивитися їй у вічі.
Та чи зможу я взагалі ще проскочити на той бік?
Чи не наобіцяв мені таємничий незнайомець такого, чого ніколи не зможе виконати?
Я стояв перед письмовим столом і думав.
Що робити?
Що?
Фотографія і досі лежала передо мною.
Он там, далі, стоїть телефон.
Я глянув на годинник.
Було кілька хвилин на третю. Через шість годин я повинен знову бути на заводі. До того часу я мушу щось вирішити. Так чи інакше.
Я ще вагався. Але ось я знову підняв телефонну трубку.
Мовчання тривало всього якусь мить, потім я почув знайомий голос.
— Алло?
— Добрий вечір, — сказав я, змінивши, наскільки міг, свій голос. — Я вже двічі дзвонив вам. Я мушу розказати вам щось дуже важливе…
Розповідає Міхаель Томас
Один чоловік розказував мені якось історію про арештанта, котрого одного чудового дня, у понеділок удосвіта, вивели з камери, щоб повести на страту, а він сказав; «Ну, тиждень починається добре».
Точнісінько це ж саме хотів сказати і я, коли все почалося. Відтоді минуло кілька місяців. Мені довелося чимало дечого вивчити на додачу до того, що знав раніше, і от тепер дійшло до серйозних справ, навіть дуже серйозних…
Була середа, сонце щойно зійшло, і за чверть години мала початися операція, на добре закінчення якої було дуже мало шансів.
Ми сиділи в шиночку на автостраді, біля самого кордону. Одні шофери далекого слідування заходили, інші виходили. Вони сиділи за витертими до блиску столами, жували свої бутерброди й повільно сьорбали гарячу каву. За вікнами гули мотори. Незграбні грузовики проїздили мимо, потім пристроювалися в довгу низку тих, що чекали; інші, натужно гуркочучи, прямували до стоянки автомашин.
Дзвеніли дрібні гроші біля тютюнового кіоска. Клекотіла й шипіла кофеварка. Подзенькував посуд.
Я кивнув старшому офіціантові.
— Ще один коньяк.
Іветта докірливо глянула на мене поверх газети, але це було мені байдуже. Я запалив сигарету, глибоко затягнувся димком і, не відриваючись, дивився у вікно.
Там, надворі, стояла наша машина — сірий рено з французьким номером. Вона була вже не нова. Та й навіщо нам нова? Риск і без того був досить великий, отже, йшлося про те, щоб якомога менше втратити. Саме так, певно, думав собі Фабріціус, коли дав наказ підготувати для нас машину. Фабріціус подбав про все. Це заспокоювало, однак риск все одно залишався.