Скажу без зайвих слів. Я жив з того, що привласнював собі речі, які інші люди ще не загубили. Прокурори називають такі дії крадіжкою, судді реагують на них тим, що позбавляють вас волі.
Хоч ця моя діяльність не давала мені змоги жити надто розкішно, однак і нарікати мені не було на що. Певна річ, що з дрібнотою я й не зв'язувався. Зрештою, я хотів забезпечити своє майбутнє.
Отак потихеньку я назбирав чималу суму і, здавалося, вже недалекий був той день, коли я зможу відмовитися від цього заняття.
Я думав про те, щоб увійти на паях в яке-небудь діло і жити з процентів на свій капітал. Я б став людиною, що домоглася почесного становища в суспільстві, і ніхто не спитав би в мене про моє минуле. Я також домігся б своєї мети і виїздив би на власному мерседесі на Рів'єру.
Але в той час до цього діло не дійшло.
Саме тоді я займав номер у готелі «Савойя», що був відомий як найкращий і найдорожчий готель у місті. Чи він справді найкращий — важко сказати, а що найдорожчий, то це точно. За номер на п'ятому поверсі, у флігелі, я платив щодоби тридцять марок. Це становило двісті десять марок, що їх я щотижня мав вносити готівкою до каси готелю, — ціла купа грошей. Але в «Савойї» дешевших номерів не було.
Раніше чи пізніше я мусив компенсувати ці витрати. Як правило, в «Савойї» спинялися вершки суспільства: промисловці, дворянство, кінозірки. Треба бути цілковитим дурнем, щоб не повернути тут своїх грошей.
От, приміром, жив у готелі отой панок непевного віку, що займав 208 номер. Це був тип, якого не щодня можна зустріти. Він мав вузький череп ученого, свіжий колір обличчя спортсмена, сиве волосся старого діда і — холодні очі вбивці.
Неприємно було, що мені ніяк не вдавалося його розкусити. Щодо інших мешканців готелю, то я завжди знав, чого вони варті. Вони сиділи в ресторані, у клубі, в барі, чи тинялися у вестибюлі, щоб показати себе. Вони галасували, базікали, хихикали, кидали гроші на вітер. І вірили, що вони сіль землі.
Зовсім по-іншому поводився сивоголовий. Він пізно приходив і рано зникав кудись, був тихий і замкнутий, рідко посміхався; єдина розкіш, яку він собі дозволяв, були завжди вишукані, бездоганного крою костюми.
І все-таки в мене було таке відчуття, що він має більше грошей, ніж хоче показати. Певна річ, сьогодні мені вже важко пригадати, звідки взялася ця настирлива ідея. У всякому разі, вона виникла, міцно засіла в голові й щоразу глибше вгризалася в мій мозок.
Я остаточно переконався, що не помиляюсь, коли одного пізнього ранку ненароком визирнув із вікна. Я побачив, що сивоголовий, — вікно в нього теж було розчинене, — стоїть навколішках перед якоюсь шкатулкою і риється в ній.
Я одразу ж узяв свій театральний бінокль, але було вже пізно. Сивоголовий встиг захлопнути свою шкатулку, і я тільки побачив іще, як він замкнув її в чемодані, а чемодан поставив у шафу. Потім він енергійним рухом смикнув за завісу, і я вже нічого більше не міг розгледіти.
І хоч в наступні дні покоївка, прибираючи, не раз розсувала фіранки на вікні його номера, тої шкатулки я більше не помічав. Вона зникла.
Тоді я вирішив діяти.
Випадково я зайшов до реєстратури, копи сивоголовий замовляв два квитки в «Альгамбру». «Альгамбра» — це респектабельний нічний ресторан у старому місті, програма якого починається о двадцять другій годині і закінчується вже після півночі. Навряд щоб удруге трапилася мені така нагода ближче познайомитися з тією таємничою шкатулкою.
Для певності я почекав перед входом до готелю, поки старий вийшов на вулицю. Він сковзнув по мені байдужим поглядом. Я був певен, що не дуже впав йому в око. Навряд чи пригадає він мене пізніше.
З обережності я почекав ще з півгодини, аби остаточно переконатися, що він нічого не забув і не повернеться назад. Лише після того я поволі почав підніматися сходами на третій поверх. Від ліфта я відмовився. Хлопчик-ліфтер знав мене в обличчя, і не треба було, щоб він бачив, як я виходитиму на третьому поверсі. Саме на таких дрібницях наш брат частенько й засипається.
На сходах нікого не було.
Ще кілька метрів — і от я вже стою перед дверима, на яких матово поблискують золотисті цифри — 208.
Дзеркало в моїй лівій руці підтвердило мені, що за мною ніхто не стежить.
Ще один крок, один рух рукою.
Замки в готельних номерах, навіть у найдорожчих, завжди примітивні. Вже перша відмичка, яку я встромив у замок, підійшла. Я зайшов і тихо причинив за собою двері.
За дверима було темно, хоч в око стрель.
В повітрі стояв легкий запах шкіри та англійських сигарет. Десь цокав будильник.