Поступово мої очі звикли до темряви. Я побачив, що стою в маленькому передпокої, з якого одні двері ведуть до вітальні, а другі — до ванної кімнати.
Не кваплячись, я натягнув на пальці рукавички і рвучко розчинив навстіж двері до вітальні.
Цокання будильника стало голосніше.
У темряві зеленкувато світилися стрілки.
Пів на одинадцяту.
Ліворуч біля стіни стояла шафа, в яку сивоголовий поставив тоді свій чемодан.
Я вийняв його й поніс до вікна.
Правда, і тут було не дуже-то видно, та я трошечки відхилив завісу, й цього було досить. Більш нічого я не міг тут зробити Я весь час мав зважати на те, що хтось може побачити мене з вікна. Чемодан був замкнений на два автоматичні замки, але для мене то було не більш як іграшка. Не минуло й трьох хвилин, як чемодан вже стояв відкритий.
Ось вона, заповітна шкатулка.
Вона була більша, ніж я гадав, приблизно як дві цеглини розміром, і така ж важка. Я з першого погляду побачив, що з нею мені доведеться чимало поморочитись.
На щастя, я знав і такі замки. Їх можна було відкрити лише з допомогою певного трюка. Звичайно, для цього потрібні були в першу чергу тверда рука і добрий слух. Я не міг зараз похвалитися ні тим, ні другим.
Певна річ, я міг би виламати замок, але тоді не обійшлося б без шуму. Взяти шкатулку в свій номер? Це було виключено. Хто-небудь міг побачити мене зі шкатулкою, тоді б я, напевно, сів маком.
Отже, я мусив відкрити її тут, і до того ж швидко, безшумно і не залишаючи слідів.
Я почав нервувати.
Ось уже й перша подряпина на металі. Халтурна робота!
Піт виступив у мене на лобі. Пальці раз у раз спорскували.
Ще раз спочатку!
І от, нарешті, замок почав піддаватися. Дзень, сказав він, і ще раз: дзень!
Майже урочисто підняв я кришку шкатулки.
І враз здригнувся.
Шкатулка була порожня! Порожнісінька, коли не брати до уваги вузенької записочки, що, скручена в трубочку, лежала в куточку. Рука моя тремтіла, коли я безтямними очима втупився в неї. Там стояло всього п'ять слів, написаних по-французьки: «Бажаю удачі, мій любий друже».
Скочити на ноги я вже не встиг.
Двері зарипіли, і в ту ж мить спалахнуло світло.
Я рвучко обернувся. В дверях, тримаючи в руках револьвер, стояв сивоголовий. На револьверне дуло був надітий звукоглушитель.
— З колін не вставати! Не рухатись! І руки вгору, та швидше!
Він наблизився до мене і спритно обмацав мою одежу. Упевнившись, що при мені немає ніякої зброї, він знову підійшов до дверей, замкнув їх і поклав ключ у кишеню.
— А тепер можете встати, пане Томас. Але прошу без дурниць. Сідайте он у те крісло.
Лише коли я сів, мені раптом спало на думку, що він допіру назвав моє прізвище. Не те прізвище, під яким я був записаний у готелі, а те, що стояло в моєму метричному свідоцтві. Не так багато людей знали це прізвище. Сивоголовий знав його, і це здалося мені поганою прикметою. На язику в мене вже крутилося одне запитання, але я проковтнув його. В моєму становищі ліпше було мовчати і дати спершу поговорити йому.
Сивоголовий сів навпроти мене. Револьвер він не випускав із рук.
— Власне кажучи, — мовив він, — ви чините дуже нерозумно. Маєте майже закінчену інженерну освіту, володієте кількома мовами, ви молоді, у вас хороші манери — невже ж ви справді не знайшли нічого кращого, як вриватися в кімнати до чужих людей?
Я знизав плечима. Звичайно, є на світі кращі професії, ніж злодій. Але розбагатіти з їх допомогою важкувато. А я поклав собі за всяку ціну мати мерседес і побувати на Рів'єрі.
— Ви, певно, не знаєте, що в останньому семестрі я вилетів із училища?
— Знаю.
— От бачите.
— Ви могли б уладнати цю справу.
— А тоді?
— Тоді, — сказав він, поволі цідячи слово за словом, — тоді, очевидно, ви б не опинилися в такій ситуації, як оце зараз. Зрештою, дуже неприємна ситуація.
— Це я знаю.
— Справді? Дуже добре. Сподіваюсь, що це полегшить нашу розмову.
— Хто ви такий взагалі?
Його тонкі губи скривилися в огидній мефістофельській посмішці.
— Це запитання ви мали б поставити собі раніше, принаймні з годину тому. Тепер уже пізно.
— Я…
— Халтурно працюєте, чортзна-як халтурно. Я, пане Томас, знаю вже кілька днів, хто ви такий і з якою метою оселилися в готелі.
— Справді?
— Так. Саме тому я й дозволив собі підготувати для вас цю маленьку пастку. Хотів трохи підігнати вас, бо чекання здалося мені надто довгим. Та я й не думав, що ви так швидко піймаєтеся на гачок. Я просто переоцінив вас. Ви вскочили в мою пастку, як маленький, дурний хлопчисько.