Тим-то пересічний громадянин із тих газет, які він щодня читає, ніколи не дізнається, що, приміром, така організація, як ЦРУ [2] в федеративній республіці має цілий ряд спеціальних шкіл, в яких навчає своїх людей, готуючи їх до виконання секретних завдань; такі школи є в курортній місцевості Гомбург, в Штарнбергу біля Мюнхена, на курортах Тельц, Верісгофен, Віссе, а також у Лімбур-зі, Фюссені, Кауфбойрені.
Але в той вечір всього цього я ще не знав. Знав лише, що мушу підписати різні папірці, підкорятися кожному наказові Фабріціуса і його уповноважених, тримати язик за зубами; дізнався також, що незабаром мене пошлють до одної із спеціальних шкіл, де познайомлять з цілим рядом речей, які придадуться згодом у моїй новій діяльності.
І все це, як запевняв Фабріціус, робитиметься в моїх інтересах.
Через тиждень я виїхав у південному напрямку.
Метою моєї подорожі був загородній дім, що стояв осторонь шосе. Єдине, що впадало тут в око, це — високий мур, увінчаний колючим дротом; мур цей оточував будинок і величезний парк.
Мене прийняли там без зайвих слів.
Я одержав кімнату, яку мав ділити з чоловіком на ім'я Діллінгер, ще раз підписав кілька папірців; потім мене познайомили і з іншими слухачами мого курсу.
Вже на другий день розпочалося навчання. А що я вільно розмовляв англійською і французькою мовами, то мені довелося вивчати виключно російську.
Важчою виявилась робота з радіоапаратурою, шифрування і розшифровування. Крім того, нас навчали, як користуватися вогнепальною зброєю різних типів, фотоаппаратами і кінокамерою, як відкривати замки, перелазити через кам'яні огорожі, читати сліди, маскуватися, як підслуховувати телефонні розмови, підробляти документи і посвідчення, як користуватися тайнописом, як вживати наркотики; нам викладали прийоми джіу-джитсу, боксу, вчили, як передавати інформацію через обслуговуючі пункти країн східного блоку, коротко кажучи, нас навчали всього, що, як гадалося, може придатися нам у майбутньому.
Іноді приїжджав Фабріціус, щоб особисто побачити, як іде наше навчання. Під час одного з цих візитів він привіз із собою Іветту, світлу «платинову» блондинку з очима сфінкса.
Про Іветту можна було б багато чого сказати, хоч я знав про неї не більше, ніж, приміром, про Діллінгера, Єссе, братів Кашнірських чи про Шуру Шинкову.
Наприклад, про Іветту можна було б сказати, що хоч їй щойно минуло двадцять три роки, виглядає вона далеко старшою. Можна було б іще сказати, що вона належить до тих жінок, у яких однаково важко викликати як усмішку, так і будь-який інший прояв почуттів і що навіть такі люди як Діллінгер чи брати Кашнірські ставляться до неї з повагою. Вона з тих жінок, які мене хвилюють, Уже сама її манера поводитися з мужчинами мимоволі викликає захоплення, і я сприймаю як особливу ласку, що з усього нашого чоловічого товариства вона часом терпить саме мою присутність, дозволяє вряди-годи провести себе. Але більше — ані-ні…
І от настало тринадцяте серпня.
Його сприйняли у нас так, наче зненацька вибухнула бомба.
З гуркотом в'їжджали у двір мотоцикли, машини привозили вкритих потом кур'єрів. Завідуючий курсів весь час дзвонив по телефону. Прибув сам Фабріціус. Він теж трохи втратив самовладання. Фабріціус виступив перед нами з нервовою промовою, потім знову десь зник.
Наступного дня заняття йшли сяк-так. Не лише наші думки, але й думки наших викладачів були далеко звідси. Для всіх було ясно, що тринадцяте серпня зірвало всі попередні плани і що багато, дуже багато чого для нас відтепер зміниться.
Але в перші дні нічого особливого не сталося.
Наші заняття тривали, з тою лише різницею, що тепер повіяло іншим вітром. Під час практичних занять нас так ганяли, що одежа липла до тіла й пересихало в горлі. І перепочинку нам не давали. Хто мляво виконував вправи, тому виливали на голову відро холодної води.
Так минуло два тижні.
І тоді сталося те, чого я чекав.
Ми саме були на практичних заняттях. І ось з кущів вийшов наш керівник, гукнув Іветту й мене і повів до будинку.
В кабінеті шефа, перегортаючи сторінки журналу, сидів якийсь веснянкуватий молодик в окулярах. Коли ми зайшли, він відклав журнал і підвівся.
— Фрейлейн Ніфергельт і пан Томас?
— Так.
— Моє прізвище Бремель. Я прибув сюди за дорученням пана Фабріціуса. Прошу спакувати ваші речі. Ви поїдете зі мною до Франкфурте.
— До Франкфурте?
— У нас мало часу. Прошу вас зважати на те, що, можливо, ви більш не повернетесь сюди.
— Що ж усе-таки скоїлось?
— Про це, — сказав він, — ви дізнаєтесь, коли буде треба.