— Так багато хто каже.
— Він запевняв, що вже говорив із жінкою. Вона згодна на розлуку.
— І ви відмовили йому?
— Звичайно.
Вона сказала це дуже рішучим тоном. А й справді, вона просто чарівна. У неї вузьке обличчя й білосніжна шкіра, як це часто буває у рудих. Волосся в неї темноруде, з мідяним червонуватим блиском, що подобається багатьом мужчинам. Я легко міг собі уявити, що Цибульці вона подобається не тільки як секретарка.
— Ви з ним у дружніх стосунках?
— Ми колеги. Не більше.
— Пробачте, якщо це здасться вам нескромним, але я хочу поставити вам одне запитання: навіщо в такому разі пан Цибулька освідчувався вам? Звичайно, буває — ну, як би це сказати…
— Ні, — перепинила вона мене. — Я знаю, що ви маєте на увазі, але це неправда. Я ніколи не давала Еріхові ніякої надії.
— А його освідчення?
— Одного разу ми танцювали: доктор Козель, доктор Райнгольдс, Штефен Унбегау, Карл Зельхов, Карін, Еріх і я. Того вечора ми всі чимало випили, і тверезих серед нас не було. Тоді я випила з ним на брудер-шафт. Можливо, мені не треба було цього робити, але ж я й гадки не мала, що він сприйме це так серйозно. Інакше я б нізащо не зробила цього. Відтоді він почав переслідувати мене і все хотів поговорити зі мною. Я завжди ухилялась від цієї розмови. Учора Вернер Козель запросив нас на склянку вина, і я ніяк не могла відмовитись. Після ресторану Еріх проводжав мене додому. Тоді він і освідчився мені.
Я й сам не знаю до ладу, чому ця історія так зацікавила мене. Чи справді тут ішлося про щось таке, що стосувалося лише Віри Горм і Цибульки, чи, може, є зв'язок між цим освідченням і нічним телефонним дзвінком? Здавалося, що може тут бути спільного, і все-таки ця думка не давала мені спокою.
— А сьогодні ви бачили вже його?
— Звичайно. Я ж односила йому обхідний лист.
— Як він поводився? Може, сказав щось чи натякнув на щось, що можна було б пов'язати з тією телефонною розмовою?
— Ні, нічого такого не було. От тільки…
— Що — «тільки»?
— Він був дуже втомлений, наче ніч не спав, нервовий і неспокійний. І… та це, либонь, дурниці.
— Що там іще? Чи це справді дурниці, про те ми судитимемо згодом.
— У мене склалося таке враження, наче він чогось чекає. Він майже не виходив з кабінету. Один раз вийшов, але одразу ж повернувся. Крім того, він попросив негайно повідомити його, коли хто-небудь щось передасть для нього чи схоче поговорити з ним.
— І хтось подзвонив чи прийшов до нього?
— Коли я виходила з заводу, — ще ні.
— Коли ж це було?
— Зразу після восьмої.
— Ви починаєте роботу о сьомій?
— Так.
Я глянув на годинника.
Було без десяти дев'ять.
Отже, майже годину Еріх Цибулька лишався сам. За цю годину багато що могло трапитись. За цю годину він міг одержати звістку, на яку чекав. Треба було поспішати, щоб не прийти запізно.
Я схопив телефонну трубку й наказав приготувати машину.
— Ви поїдете зі мною, фрейлейн Горм? Я їду зараз на завод.
Вона поволі підвелася й нерішуче м’яла в руках рукавички.
— Ви хочете поговорити з Еріхом?
— Так.
— Я… ви скажете йому про телефонну розмову?
— Напевно. А ви не хотіли б цього?
— Ні, чому ж. Тільки, — якщо це можливо, — прошу, не кажіть йому, що ви почули про це від мене. Мені б не хотілося… Гадаю, ви розумієте мене?
Я розумів.
— Спробую, але, звичайно, обіцяти твердо не можу. Коли дзвонив не Цибулька, то він так чи інакше не знатиме, від кого дістав я інформацію. Коли ж дзвонив він, тоді… тоді це дуже неприємна історія.
— Так, — стурбовано промовила вона. — Тоді це справді буде неприємно.
В конструкторському бюро заводу № З панувало звичайне пожвавлення. Тут були люди в костюмах, білих кітелях і комбінезонах, одні піднімалися сходами вгору, інші спускалися вниз. Усе це сміялось, балакало й хихикало. Але за всім цим темп роботи не знижувався. Усі поспішали. Будинок нагадував велетенський мурашник, у якому все наче переплуталося в метушні, хоч насправді кожен чітко виконував своє завдання.
З коридорного вікна мені видно було, що кран стоїть посеред двора. Коло нього поралися монтери. Монтажне риштування знову здіймалося вгору. Щоправда, його пересунули далі, аж до монтажного цеху.
Віра Горм натиснула на ручку дверей секретаріату. Двері були замкнені.
— Що ж це тут сталося?
— А ви хіба залишили двері відчинені?
— Так. Я сказала йому, що лише збігаю до буфету.
— Можливо, він теж там?
— Можливо. — Вона стояла трохи розгублена й безпорадна. — Але де ж він залишив ключ?