— Через це?
Я відчула, що ноги більше не держать мене. Обличчя людей розпливлися, перетворилися на великі плоскі плями, які потім знову почали зменшуватись, світлішати, набувати звичних форм. Хтось підсунув мені стільця.
Хтось приніс склянку води. Генце відчинив вікно.
І тоді ми почули сирену поліцейської машини, звук щомиті наближався, аж поки раптом не завмер. Машина в’їхала на заводське подвір'я.
Позад нас грюкнули дзері.
— Чи не міг би хтось із вас спуститися вниз і показати товаришам дорогу?
Двоє білих кітелів вийшли з кола й покинули приміщення.
Минула якась хвилина.
Знадвору долинали кроки, нерозбірливі голоси.
Потім знову тиша. За якусь мить двері до креслярського залу рвучко розчинилися. На порозі став доктор Козель. Його краватка з їхала набік, голос звучав на цілий тон вище, ніж звичайно, коли він закричав:
— Цибулька вмер? Але хто… де він лежить?
Я показала йому на суміжну кімнату.
Він кинувся туди. Однак тепер і ці двері було замкнено.
На задньому плані з’явилися Зельхов і Унбегау. Вони теж були бліді й розгублені. Зельхов ламав свої кістляві руки й бурмотів щось нерозбірливе. Товстенькі щоки Унбегау тремтіли. У нього був такий вигляд, як у дитини, що от-от розплачеться.
Доктор Козель перестав смикати за двері.
Він протиснувся до мене.
— Хто його знайшов?
— Гайєр.
Доктор Козель рвонув свою краватку, від цього вона ще дужче з їхала набік.
— Жахливо! Як це могло статися?
— Мені здається, що найгіршого ми ще не збагнули, — пролунав раптом чийсь голос за нашими спинами.
Ми враз обернулися. То була Карін Зоммер, яка щойно непомітно зайшла до кімнати. І її гарненьке личко нервово посіпувалося.
— Що ви хочете сказати? — пробурмотів доктор Козель.
— А ви й справді не розумієте? Жодна стороння людина не має права ввійти на територію заводу без спеціально? перепустки. Наскільки мені відомо, сьогодні такої перепустки не видано нікому.
Поруч мене блиснули окуляри Зельхова.
— Це значить…
— Так, — промовила Карін Зоммер і виразно глянула на Зельхова, — це значить, що вбивцю Еріха Цибульки треба шукати в цьому будинку. Це один з нас…
Ключ у замку повернувся, й двері до суміжної кімнати розчинилися. На порозі стали Гайєр і якийсь молодий чоловік у цивільному.
— Медична експертиза підтвердила, — сказав Гайєр і по черзі глянув на кожного з нас, — що Еріха Цибульку вбито. Його вбито молотком. Смерть настала між восьмою і дев’ятою годиною ранку. Зважаючи на ці обставини, я змушений попросити вас усіх поки що не покидати цього приміщення.
Молодий чоловік, який зайшов до залу разом з Гайєром, узяв стілець і поставив його перед дверима, що ведуть до коридору. Там він і сів. Доктор Козель схвильовано задріботів до Гайєра.
— Але ж це неможливо! Ні в якому разі! У нас термінова робота… подумайте самі, адже кожна година…
Гайєр глянув на нього дружньо, проте енергійно похитав головою:
— Я знаю. Але тут сталося вбивство, докторе Козель, убито вашого співробітника. Я повинен насамперед допитати усіх працівників вашого колективу. Від їхніх свідчень залежатиме, як довго я змушений буду затримувати їх тут.
Доктор Козель кілька разів безпорадно розвів руками, — видно, він уже відмовився від боротьби.
— Ви маєте рацію, — пробурмотів він. — Звичайно, я розумію, але…
Гайєр озирався навколо, шукаючи когось.
— Фрейлейн Горм!
— Так, прошу!
— Я б хотів насамперед поговорити з вами.
Коло людей, що оточували мене, зімкнулося тісніше. Я помітила, що Зельхов скоса кинув на мене швидкий погляд. Унбегау теж втупився в мене. Його гладкі щоки знову затремтіли. Він і Карін Зоммер були наймолодші співробітники нашого колективу. Він ще напівдитина, трохи безладний, широка натура, часом простодушний, але загалом — дуже серйозний і розсудливіший, ніж інші юнаки його віку. Він старанний і розумний, але все-таки йому бракує здорового глузду, щоб з допомогою природних здібностей і своєї посади зробити кар’єру. Він приніс із собою найкращі характеристики, але Цибулька трохи, як-то кажуть, затирав його, не давав йому показати себе. А втім, яке мені до цього діло?
Гайєр пропустив мене вперед і зачинив за мною двері.
В першій кімнаті, де звичайно працювали Карін Зоммер і Штефен Унбегау, стояло двоє чоловіків, запихаючи собі в кишені різні речі. Молодший з них, очевидно, був фотограф, бо в руці він тримав штатив фотоапарата. В другому я вгадала лікаря, бо він саме казав, коли ми зайшли: