— Так.
— Ну, добре. Це ви залишите тут. Але в усьому іншому…
— Та Фабріціус повісить нас, якщо ми отак повернемось, нічого не зробивши.
— Можу собі уявити.
Знову хихикання.
Мені здалося в ту мить, що біля дверей до ванної кімнати я побачила якусь тінь. Та я могла й помилитися. В кімнаті було так темно, що я не бачила навіть Міхаеля, який стояв біля мене.
— Я знаю лише одне, що ви можете зробити.
— Шо саме?
— Ваша супутниця ревнива?
— Іветто, ти ревнива?
— Дурниці.
— Ви самі чули. То що ж це?
— Завтра їдьте на завод, відрекомендуйтеся і попросіть, ніби між іншим, щоб вам показали кран. Ви ж комерсант, і вам, очевидно, не відмовлять.
— Я гадав, що кран — це табу?
— Кран не дуже, а з гідравлікою справді важко. Але тут ви так чи інакше нічого не побачили б. її вже вмонтували. Спробуйте краще познайомитися із співробітниками інженерного колективу. Фабріціус розказував вам про Карін Зоммер?
— Ні.
— Запам'ятайте собі це ім'я. Познайомтеся з нею. Підіть куди-небудь з нею. Постарайтеся завоювати її довір'я.
— Гм. А потім?
— Це я вам іще скажу.
— А що буде з мастилом? — це я поставила таке запитання.
— Мастило хай поки що побуде у вас. Мене першої-ліпшої хвилини можуть обшукати. А вам це, здасться, поки що не загрожує.
— Ви дасте нам звістку?
— Можливо, я завітаю до вас іще раз, а коли ні, то зв'язок триматимемо через той самий тайник. На добраніч.
Кишеньковий ліхтарик спалахнув зненацька і засліпив мене так, що я мимоволі заплющила очі. В ту ж мить грюкнули двері, ключ повернувся в замку, потім усе стихло.
— Алло!
Ні звука.
— Алло!
— Він пішов.
— Іветто, де ти?
— Тут.
— Є в тебе ліхтарик?
— Нема.
— У мене теж нема.
Дзенькнула об підлогу ваза. Міхаель вилаявся.
— Та відчини ж двері!
Я навпомацки добралася до дверей, натиснула на ручку. Двері не піддавалися.
— Замкнуті.
— Що?
— Замкнуті!
— Та в тебе ж є ключ!
Правильно, ключ. А я й забула, що весь цей час тримаю його в руці.
Нарешті я знайшла отвір для ключа, відімкнула замок і відчинила двері.
Правда, набагато світліше не стало, однак цього було досить, щоб Міхаель знайшов свій кишеньковий ліхтарик. Потім він розшукав повикручувані лампочки, і через хвилину в кімнаті знову спалахнуло світло.
— Оце так гість, — саркастично зауважив Міхаель.
— Нічого. Чим пізніша ніч, тим миліші гості.
— Ти ще хочеш коньяку?
— Тепер навіть більше. Але трохи згодом. Я зараз повернусь.
І перш ніж Міхаель як слід зміркував, у чім річ, я була вже за дверима. Ліфт і досі стояв на рівні третього поверху. Я натиснула на кнопку з написом: «Перший поверх».
Вестибюль потопав майже в цілковитій темряві. Лише в швейцарській світилася маленька лампочка.
Килим приглушив мої кроки, і швейцар аж здригнувся з переляку, коли я раптом стала перед ним.
— Ви хочете вийти? — він потягнувся за ключем.
— Ні, Я лише хочу вас запитати: чи не знаєте ви часом того чоловіка, який дві хвилини тому вийшов з готелю?
Він здивовано глянув на мене.
— Тут не проходив ніякий чоловік.
— Пробачте. Я… я хотіла сказати, звичайно, — дама.
— І ніяка дама теж не проходила, мадмуазель.
Напевно, він вирішив, що я п'яна.
Але це було мені зараз байдуже.
— Ніхто? Це ви точно знаєте?
— Точно. Бо без оцього ключа, мадмуазель, — сказав він, піднявши ключ, — ніхто не може вийти з готелю. А ключ весь час лежав біля мене.
Розповідає інженер Штефен Унбегау
Я мало спав цієї ночі. Взагалі у мене немає підстав скаржитись на свій сон, але цієї ночі він покинув мене напризволяще.
Я лежав у ліжку й думав.
Я вставав з ліжка, ходив з кутка в куток по кімнаті і думав, думав…
Потім накинув пальто, бігав нічними вулицями й думав.
І знову, — в котрий уже раз, — я приходив до того ж самого висновку, до єдиного висновку, від якого мій лоб вкривався холодним потом. Вони мусять вважати мене вбивцею Цибульки! Я, Штефен Унбегау, був єдиною людиною, яка могла вбити Еріха Цибульку!
Ось чим пояснюються й ті дивні погляди моїх колег, які я помічав на собі вчора після обіду. Вони ще не уникають мене, але все-таки зберігають певну дистанцію. Зі мною розмовляють, чемно відповідають на запитання, але в їхніх словах немає тієї невимушеності й сердечності, яка була між нами досі. Я не міг їй цього довести, але виразно почував це. Щось лягло між нами. Недовіра! Вони не довіряли мені!