— Я хотів би знати, — сказав Гайєр, — чи висмикнули ви, виходячи з кімнати, провід диктофона із штепселя? Я не можу твердити, що ви зробили це навмисне, але…
— Що це ви кажете? Перед Цибулькою, правда, стояв апарат, але він не диктував.
— Ви були в нього о пів на восьму?
— Так.
— В такому разі розкажіть мені, будь ласка, коли ви вдруге були у Цибульки?
— Взагалі не заходив більше.
— Справді?
— Я знаю вже, на що ви натякаєте. Справді, о пів на дев'яту я ще раз був у нашій кімнаті, це правда, але не в Цибульки. Я тільки взяв свою папку з розрахунками й одразу ж знову спустився вниз. Якщо фрейлейн Зоммер розказала вам усе це, то вона, певно, сказала також і про те, що ми з нею зустрілися вже на сходах. Отже, я ніяк не міг бути в моїй кімнаті більше як дві хвилини. Я дав їй ключ і потім…
— Який ключ?..
— Ключ від нашої кімнати.
— Значить, вона теж іще раз піднімалася нагору?
— Звичайно. Саме тому ми й зустрілися. Хіба вона вам цього не сказала.
— Ні. Цього не сказала.
Він повернувся до лейтенанта Швенка.
— Гайнце, нам треба буде потім скласти список, хто саме і в який час був у кімнаті сто три, тобто в кімнаті фрейлейн Зоммер і пана Унбегау. В мене зараз усе переплуталося в голові. Учора, пане Унбегау, ви розказували мені, що в чверть на дев'яту ви обоє спустилися вниз і взяли з собою ключ. Лише о дев'ятій годині ви нібито дізналися про те, що сталося. Згодом ви признаєтеся, що о пів на дев'яту ви ще раз піднімалися нагору. Зараз я знову чую від вас, що ви теж не були останній, що і фрейлейн Зоммер ще раз була нагорі. А ви знаєте, як довго?
— Ні. Я побачив її знову лише після дев'ятої години у креслярському залі.
Гайєр застогнав.
— Усе це ми могли б знати уже вчора, якби ви не спробували так незграбно приховати правду. Чому ж ви тільки тепер розповідаєте це?
— Я думав, фрейлейн Зоммер сказала вам.
— Ви думаєте, вам здається, ви вважаєте! Пане Унбегау, чи усвідомлюєте ви, що тут сталося вбивство і цілком можлива катастрофа, якщо ми до неділі не заарештуємо вбивцю? Отже, дуже просимо вас, не ускладнюйте нашої і без того нелегкої роботи! Це все, чи ви приховали від мене що-небудь іще?
— Ні. Це все.
— Отже, коли ви о пів на дев'яту ще раз були нагорі, то лише розшукали свою документацію і не заходили більше до пана Цибульки?
— Ні.
— А ви не чули, чи диктував іще Цибулька?
— Я не звернув на це уваги.
— Але ви пригадуєте, що в чверть на дев'яту, коли ви з фрейлейн Зоммер спускалися вниз, він диктував?
— Це я знаю лише тому, що Карін глузувала з нього. Вона сказала: він висловлюється так незграбно, що жодна людина не зрозуміє цієї інструкції.
— А пізніше ви не звернули на це уваги?
— Ні.
— Ще одне запитання: скільки є ключів до вашої кімнати?
— Лише один.
— І де ви залишили його, коли пішли вниз?
— Я поклав його в кишеню.
— А сторож Петерс має запасний ключ?
— Наскільки мені відомо, ні.
— Я буду… еге, що це там таке?
Він здивовано позирав на двері, що вели до маленької комірчини. За дверима чути було якийсь шум — здавалося, хтось посунув стілець.
Три широкі кроки — і Гайєр уже біля дверей. Я тільки-но хотів сказати йому, що ці двері завжди замкнені і ключ від них має лише швейцар, як він уже рвонув за ручку й широко розчинив їх.
У темній комірчині, кліпаючи очима, стояв остовпілий Петерс.
— Що ви тут робите?
— Шукаю ганчірку для підлоги. Я розлив молоко.
— А як ви зайшли сюди?
— Та ось цим ходом! — Петерс показав на трохи прочинені залізні двері за своєю спиною.
Гайєр пройшов повз нього і штовхнув двері. Він опинився на сходовій клітці.
— Куди ведуть ці сходи?
— До котельної і на горішній поверх.
Капітан похитав головою.
— Хіба ці двері не замикаються?
— Ні, лише двері до прийомної для відвідувачів.
— Але ж вони відчинені.
— Так. Звичайно. Я теж нічого не розумію.
Лейтенант Швенк і я тим часом також зайшли до комірчини. Ми поглядали один на одного і не знали, що й думати.
Раптом Швенк нахилився і підняв з підлоги зібгану носову хусточку, що лежала під одним із стільців.
— Це ваша хусточка, товаришу Петерс?
Той глянув на хусточку.
— Ні. Мої носові хусточки великі й кольорові.
Носова хусточка, яку Швенк усе ще тримав у руці, була маленька й оздоблена мереживом. Вона могла належати тільки жінці.
— Тут і монограма є: Г. Ц. Хто б це міг бути?
— Цибулька? — наздогад кинув я.