— Готово. Ти задоволений?
— Спасибі, — Вольфганг поклав аркуш перед собою. — Отже, маємо п’ять кімнат, і всі вони між собою зв’язані. Назвемо їх іще раз по черзі? доктор Козель, секретаріат, Цибулька, Зоммер і Унбегау, креслярський зал.
— А на протилежному боці коридоре — доктор Райнгольдс і Зельхов, не забувай про це, — закінчив я.
Вольфганг усе ще уважно розглядав аркуш.
— Обидві кімнати шефів не мають дверей до коридора. Решта кімнат мав вихід у коридор і, крім того, двері до сусідньої кімнати. Гм… А знаєш, це цікаво.
— Що?
— Що, наприклад, з кабінету доктора Козеля можна потрапити до креслярського залу, не користуючись коридором.
— Що ж ти вбачаєш у цьому такого цікавого?
— Зараз скажу. Уяви собі, що всі двері до коридора зачинені, Тоді доктор Козель, — палець Вольфганга пересувався по паперу, — міг би пройти з свого кабінету до креслярського залу і повернутися назад, не виходячи в коридор.
— Але двері між кабінетом Цибульки і секретаріатом були замкнені, Вольфганг!
— Зате ключ стирчав у дверях. Припустімо, що доктор Козель прямує до креслярського залу. Він міг би замкнути за собою двері на ключ, і тоді…
— Невже ти можеш припустити, що…
— Ні, я не роблю абсолютно ніяких припущень. Я лише аналізую, який шлях міг обрати вбивця, вийшовши з кабінету Цибульки. Вікна, як ми знаємо, були зачинені, а до того ж, вони ще й загратовані. Отже, цей шлях виключений. Виходить, залишаються… — сказав я, — залишаються тільки двері до сто третьої кімнати, до кабінету Унбегау і Карін Зоммер.
— Вірно, ця кімната якийсь час лишалася порожня, а ключ вони брали з собою.
— Так принаймні вони твердять. Крім того, треба мати на увазі також креслярський зал.
— В якому сиділо близько двадцяти креслярів. Скажи, а якої ти думки про Дітера Генце?
— Фізіономія у нього не дуже симпатична.
— А що ти скажеш про свою, Гайнце? Симпатична вона?
— Я… сподіваюся, що так.
Вольфганг посміхнувся.
— Я цим лише хочу сказати, що не можна робити висновок, нібито людина є вбивцею лише тому, що у неї на оці чорна пов'язка чи подзьобане віспою обличчя.
— А думка секретаря парторганізації?
— Навіть і це не є доказ, бо й секретар може помилятися. Його судження — це для нас серйозна допомога, але, на жаль, не більше. Думка партійного секретаря не є ще підставою для судового процесу.
— А чому ж, скажи тоді, ти запитав мене про Генце?
— Просто хотів почути твою думку.
— Ти почув її.
— На жаль, лише твою думку про його обличчя.
— А я більше й не можу нічого сказати. Я його не знаю.
— І я теж. Мені лише казали, що він іноді прогулюється вночі.
— Що, між іншим, теж не дає нам підстав вважати його вбивцею.
— Безперечно, — сказав Вольфганг, примружившись. — Та, крім того, він ще заходить до кімнат, у яких йому нічого шукати.
— Може, він був і в сто третій кімнаті?
— Угу.
— Хто це каже?
— Його колеги.
— А коли саме був?
— Та незадовго до пів на дев'яту.
Я схопив другий аркуш паперу.
— Послухай, а чи не записати нам це все? Я просто неспроможний запам'ятати прізвища всіх осіб, що побували у сто третій кімнаті протягом того ранку. Мені здається, що через неї пройшов увесь завод.
Вольфганг розкрив свою папку і витяг звідти аркуш.
— А я такий список склав іще вчора ввечері. З першого погляду начебто заплутано але насправді це не так. Слухай-но уважно: до чверті на дев'яту Штефен Унбегау і Карін Зоммер були в своєму кабінеті. Це підтверджує і Віра Горм, яка близько восьмої години ранку побувала в усіх кімнатах з обхідним листом. О восьмій годині п’ятнадцять хвилин обоє вони пішли на заводський двір, до крана, і ключ узяли з собою. О восьмій двадцять п'ять до кабінету заходить Дітер Генце.
— Навіщо?
— Він шукав одне креслення, яке дав Унбегау, Через три хвилини він знаходить креслення і залишає кабінет. О пів на дев'яту Штефен Унбегау заходить туди ще раз, бо він, нібито, забув узяти свій портфель з розрахунками. Але Унбегау затримується там, як він запевняє, дуже недовго й одразу ж знову спускається вниз. На сходах він зустрічається з Карін Зоммер, яка теж щось забула. Він дає їй ключ. Отже, вона заходить до кімнати сто три приблизно без двадцяти п'яти хвилин дев'ять.
— І як довго вона там затримується?
— Вона каже, що не більше п'яти хвилин.
— Що ж там забула Зоммер?
— Щось вельми прозаїчне: свій сніданок Цього ранку вона ще не снідала.
— Виходить, вона повернулася поснідати?