— В усякому разі, так вона каже.
Вольфганг, усе ще вивчаючи свій список, постукав пальцем по одному запису.
— О восьмій п'ятнадцять Цибулька все ще диктував. Це виразно чули Карін Зоммер і Унбегау. Але Дітер Генце не береться дати точне свідчення з цього приводу. Можливо, через те, що просто не звернув уваги на те. Штефен Унбегау також не може з певністю сказати, диктував Цибулька о пів на дев'яту чи ні. Лише Карін Зоммер цілком переконана, що в кімнаті Цибульки у той час, коли вона снідала, було тихо. Вона каже, що неодмінно почула б, якби він щось диктував.
— Бо вона ще раніше звернула на це увагу?
— Приблизно так.
— А може, хтось із них трьох вимкнув диктофон?
— В такому разі цей «хтось» ідентичний з убивцею.
— Не обов'язково. Він міг потрапити до кабінету Цибульки з якоїсь причини. Але тоді він побачив би труп.
— Є ще третій варіант: Цибулька міг сам вимкнути апарат.
— З якою метою? — Я підвівся і глянув через Вольфгангове плече. Згідно з табличкою, кімната 103 стояла порожня протягом двох відрізків часу: один раз з 8.15 до 8.25, а другий — з 8.40 до 9 годин.
Дані Вольфганга збігалися, отже, з констатацією лікаря: згідно з медичною експертизою смерть Еріха Цибульки настала між восьмою і дев’ятою годинами.
І раптом у мене сяйнула одна думка.
— Твоя табличка неповна, друже. Ти про щось забув.
Він здивовано підняв брову.
— Про що?
— Про пані Цибульку. Згадай-но, що ти вчора сам мені казав; цілком можливо, що вона заходила до кабінету між восьмою і дев’ятою годинами.
— А як вона відімкнула кімнату?
На мить я зам'явся.
— А може, у неї є запасний ключ?
— Ах, облиш. Звідки вона могла наперед знати, що кімнату сто три замкнуть?
Зауваження, звичайно, цілком слушне. Адже те, що всі кімнати, крім креслярського залу, були замкнені, пані Цибулька могла помітити, тільки опинившись перед самими дверима.
— А може, — нерішуче сказав я, — двері якраз стояли відчинені, бо Карін Зоммер забула їх замкнути?
— Це теж виключено. В такому разі двері були б відчинені і тоді, коли прийшов я. Але я застав їх замкнутими.
— Ну, що ж, ти мене переконав.
— Гайнце, невже ти справді вважаєш пані Цибульку такою цинічною вбивцею? Гадаєш, що вона здатна вбити свого чоловіка молотком?
Я завагався. Ні, я не міг вважати вбивцею цю літню й пригнічену жінку із старомодною зачіскою. Але мені чомусь раз у раз спадала на думку носова хусточка, та, що я тоді знайшов. Чи існував тут якийсь зв'язок?
— Ми, звичайно, ще раз поговоримо з нею, — сказав Вольфганг. — Але я і на мить не припускаю, що вона є вбивцею, слово честі. Або я зовсім утратив чуття. Лише одне я вважаю ймовірним.
— Що саме?
— Що вона, можливо, бачила вбивцю. Можливо! Бо цілком можливо й те, що хусточку свою вона не загубила і що хтось підкинув її в прийомну, щоб спрямувати нас на хибний шлях.
Нам довелося аж двічі подзвонити, поки, нарешті, десь грюкнули двері і ми почули, що хтось наближається тихими непевними кроками.
— Хто там?
— Це я, Вольфганг Гайєр, пані Цибулька.
— Гайєр? А, пам'ятаю… — дзенькнув ключ, і двері відчинилися.
— Даруйте, що загаялася. Не такий у мене зараз настрій, щоб приймати гостей. Більшість приходить просто з цікавості. А співчуття мені не потрібне. Я й сама справлюся.
Мені вона видалася ще блідішою, ніж учора. Можливо, блідість підкреслювалася тим, що вона була одягнена у все чорне. Проте вчорашній пригнічений і боязкий вираз зник з її обличчя. Вона поводилася немовби більш упевнено, більш твердо. Це була та сама пані Цибулька, яку я тільки вчора ввечері провів до кімнати, де чоловік її лежав мертвий, — і все ж таки це була ніби не вона. З нею відбулася якась майже непомітна зміна. Здавалося, ніби вона позбулася якогось жахливого морального тягаря. Чи, може, щось інше?
— Нам дуже шкода, — сказав Вольфганг, — але ми змушені ще раз потурбувати вас з приводу тих подій, які завдали вже вам стільки горя. Я дуже прошу вас не гніватися на нас за це.
Вона зачинила за нами двері, і мені здалося, що тінь посмішки промайнула на її обличчі.
— Не треба перепрошувати. Адже я й сама хочу, щоб якнайшвидше викрили вбивцю мого чоловіка. Заходьте.
Вона завела нас до кімнати, попід стінами якої тяглися високі стелажі. Перед вікном стояв письмовий стіл з висунутими шухлядами, а на столі були безладно накидані книжки, папери й листи.
— Я саме прибираю. Не звертайте уваги на цей хаос.
Вона згорнула папери докупи. Чи випадково вона при цьому прикрила фотографію, що лежала зверху? На жаль, я не міг розглядіти, хто зображений на фото, бо стояв аж біля дверей. Але Вольфганг побачив це.